Дух джунглів

— Маєш рацію.

Та людина планує, а чорт руйнує. Найсмішніше те, що в більшості індіанців на шиях висять католицькі хрестики, та ніхто на це не зважає, танцюючи навколо багаття. І їхні співи збуджують у мені якісь спогади, мої й не мої… Он храм у місячному сяйві, посеред нього на постаменті статуя монстра — щось схоже на жабу, з лютою пикою, ощиреною хижою пащекою і щупальцями. Гадаю, скульптор добряче нюхнув кокаїну, перш ніж узявся до справи, от таке й вийшло. Тільки чому очі в чудовиська живі? І вони дивляться на мене з такою холодною жорстокістю, що я розумію: цю істоту народила якась інша реальність, це не земна форма. А очі дедалі ближчають, і моя рука перетворюється на котячу лапу. Я з насолодою запускаю пазурі в повне космічної злості око… Страшенне ревище пронизує мене — і я прокидаюсь від жаху. Наді мною схилився старий із брязкальцями й щось говорить, та я не розумію.

— Луїсе?

— Він говорить, що тепер може спокійно померти, бо його очі бачили нових володарів інків. Ще він каже, що в кожного з нас тепер два серця — Та-Іньї подарувала нам серця великих котів. Ми тепер із ними родичі, і з цим плем"ям теж, бо їхній тотем — ягуар. Та-Іньї була колись жрицею в храмі Мачу-Пікчу, а потім зникла у Віль-Таені, як і всі, хто пішов туди.

— І що?

— Він знає, кому поклонялись у Віль-Таені. Він каже, що ми звільнили душі, що їх ув"язнив Прадавній, Той, що в Темряві, імені якого він не може назвати. Він каже, що колись давно володар інків Сінчі вирішив зруйнувати Віль-Таен, бо там відбувалися страшні речі. Та-Іньї знала, що єдиний, кого боїться Прадавній, — це ягуар, і прорекла перемогу. Віль-Таен було зруйновано, населення знищено, але Прадавній встиг проклясти переможців: усі вони були приречені на полон серед руїн Віль-Таена, доки їх не звільнять нові боги, що прийдуть до Віль-Таена й… не розумію, що це… ну, буквально так: уб"ють там свою людську природу. Не розумію…

— Це дуже просто. — Ед зосереджено вдивляється в місяць. — Людська природа — це жадібність, жорстокість і хтивість. Ми не взяли скарбів із тієї скарбниці, ми не заплямували себе непотрібним убивством і… не переспали — вибач, Торі.

— Маєш рацію, Еде. То й що?

— Нічого особливого. Тепер ми в їхньому уявленні — боги.

— Це якось допоможе нам вибратися звідси?

— Як знати… Життя так розумно влаштоване, що й людина на щось придасться. — Луїс розворушує багаття. — Ось шаман знає більше за нас. Уявіть собі — тисяча років минула, а це плем"я берегло своє знання. Дивовижно! Шкода, що ніхто цьому не повірить…

— Спитай краще, чого ті молодці заповзялися на них.

— Уже спитав. Це урядові війська, шукали тут червоні загони та просто на вогник зазирнули. Розумієш, Торі, це тут звичайні речі. Безкарність породжує злочин.

— Чекай. Ти хочеш сказати, що хлопці просто розважалися?

— Так.

Отже, я все зробила правильно. Не те щоб мене мучила совість, але… Не знаю. Та на душі в мене посвітлішало.

— Спитай, у який бік нам іти.

— Уже. Підемо завтра на захід, там ближче до цивілізації. До речі, десь там є будинок вашого друга Педро. Можемо зазирнути в гості.

— Не блазнюй.

— Не сердься. Ми тут так добряче погуляли, що про це теж складуть легенду. Тут у лісах іще кілька племен мочіка, є чанки й наска — все це залишки імперії інків. І всі вони пам’ятають свою історію краще, ніж ми — свою. У них дуже розвинені традиції, й одна з них — поклонятися Сонцю. Чорт, я повсякчас збиваюся на лекцію. Власне, суть одна: вони вирушають на пошуки іншого місця. Шаман каже, щоб ми не йшли до шосе, там повно солдатів. Він також чув про літак, що впав за горою.