Дух джунглів

— Швидко ж тут розходяться новини!

— Атож.

Весь цей час Ед сидить мовчки. Я навіть уявляю, що відбувається в його голові. Життя для нього не просто перевернулось, а розлетілося на дрібні скалки, і тепер він намагається якось стулити все докупи. Ні, любий, розбитого не склеїш. Треба почекати, доки відросте нове. Життя відростає, як хвіст у ящірки. Здавалося, вже на друзки розбилося, в душі порожнеча та суїцидальні бажання, а час мине — дивишся, щось нове. От тільки з кожним разом картина світу змінюється. Починаєш по-іншому ставитись до багатьох речей. Ми виростаємо з наших життів, як діти виростають з одягу. От і все. Та Ед цього ще, мабуть, не знає.

7

Колись давно мене витрусили з мого звичного життя — наче шкіру здерли. Ми з тіткою Розою зійшли трапом літака в Нью-Йоркському аеропорті. Боже милосердний, в мене очі розбіглися просто в приміщенні вокзалу. Доки тітка проходила митницю, доки турбувалася речами й документами, я зиркала по вітринах невеличких крамничок. Особливо мене збентежила одна, де блискотіла біжутерія. Та в нас немає грошей, я знаю. Треба, щоб тітка не помітила, як блискотять у мою душу всі оті брязкальця. Але ноги самі принесли мене туди. Хоч подивитись!

Молодий темношкірий продавець усе бачив і, мабуть, збагнув, що я за птах, тому посміхнувся мені звично і завчено. Я потім дізналася про ціну тих їхніх посмішок, а тоді просто посміхнулась у відповідь. Уявляю, який мала вигляд: у псевдошовковому платтячку фабрики «Більшовичка», у «цебівських» лакованих черевичках, які тітка Роза дістала мені на випускний, із бурштиновими сережками у вухах… І купа скляних блискіток за вітриною. Та щось, видно, таки було в мені тоді, бо він спитав мене:

— Як тебе звати?

Я вже знала англійську непогано (останній рік перед від"їздом тітка Роза, не покладаючись на шкільну програму, наймала мені репетитора), тож відповіла:

— Мене звати Вікторія.

Отакої вам, капіталісти. Вікторія — і не інакше.

— Я можу тобі допомогти?

Можеш, подумала я тоді. Подаруй мені цю крамничку. Я потім дізналась і про ціну цього їхнього питання — питання, на яке не чекають ствердної відповіді. Кожен сам собі. Закон джунглів.

— Дякую, ні.

І тоді він зробив те, чого ніхто потім не робив — ніколи. Він зняв з вітрини тоненький браслетик, зроблений зі скляних камінців — під діамант, — і простяг мені. На його долоні він блиснув, як моя радість.

— Із прибуттям.

Я взяла його. Потім я дізналась, що той браслет коштував менше за долар, та яка різниця! Не в тому справа. Він досі в мене є, я бережу його на згадку про свій приїзд і про того хлопця, що подарував мені радість. Хто може зрозуміти, якою дивовижею здалось мені, що все, абсолютно все лежить у магазинах — не за талонами, без черги, просто приходь і купуй, якщо маєш гроші. Тітка Роза працювала бухгалтером у крамниці на розі нашої вулиці, та то був нецікавий магазин: бляшані відра, лопати, мотузки… Не в тім річ.

Нас зустрічав цілий натовп родичів: якісь дивні дядьки, тітки, дебелі й галасливі, такі самі діти — чого вони припхалися такою купою? Я почуваюся зайвою, та тітка Роза не може допустити цього:

— А це моя Віка, дочка нещасного Давида.

Дядько Давид помер, я його навіть не пам"ятаю, але за документами, що дістала тітка Роза, я його дочка. То вже потім рідня розчовпала, що ніяка я не Давидівна, а просто приблуда в їхньому поважному єврейському сімействі, та було запізно.

— О! — те багатоголосе «о!» на висхідній ноті різонуло мені слух. — Дочка Давида! Розо, вона така гарна!