— Віко, що сталося?
Тітка Роза намагається заспокоїти мене, та дарма. Мої ляльки — потвори? І їх викинули на смітник, як непотріб?!
— Capo, куди ти поділа ляльок нашої юної леді? — стара огидно всміхається.
— Викинула, як ви наказали, місіс Левін. Сміттярі щойно поїхали.
Вона дивиться на мене насмішкувато і зверхньо, а я вже знаю: їм обом, і старій, і цій чорнопикій, не буде тепер спокою. Я зроблю все, аби отруїти їхнє життя.
— Зрештою, такій великій дівчинці ляльки не потрібні, але якщо хочеш — купи собі інших.
— Віко, будь ласка…
Ні, тітонько, терпець урвався. Вона зробила це навмисне, ця баба. Вона навмисне зробила мені боляче. І ми обидві це знаємо. І вона знає, що ми знаємо.
— Вона це навмисне зробила, — я притискаюсь до тітки Рози. — Ти ж знаєш, що навмисне?
— Так.
Ніч чужа й холодна. І мені незатишно тут. Мені скрізь незатишно.
— Єдине, чого вам треба навчитися, юна леді, так це посміхатись, — стара прискіпливо розглядає мене. — А так — усе гаразд. Гадаю, в коледжі тобі сподобається. І не обов"язково розповідати всім, що ти з Росії.
— Я їм скажу, що приїхала з Китаю.
— Повір мені, навіть це буде для тебе краще.
Вона таки мала рацію. Але посмішку я залишу собі, хай там що. Я не буду грати за твоїми правилами, стара падлюко. Я просто вдаватиму, а коли ти перестанеш шпигувати за мною, начувайся. Тоді я вдарю — туди, де тобі найбільше болітиме. Гадаю, до того часу я вже знатиму, де саме. Я теж придивлятимусь до тебе, місіс Левін. І твоя служниця теж дістане свою частку, будь певна.
До коледжу повіз мене Пітер. Темношкірий, молодий і гінкий, він видався мені інопланетянином. Власне, таким він і був. Я сиджу на задньому сидінні, а він мовчки веде машину. Я позираю у вікно, дивлюсь на водія у дзеркало заднього виду, дратуюсь, а він мовчить, ніби кам"яний. Машина гальмує — великий світлий будинок, юрба підлітків… Чорт, як це могло зі мною статися? Те, що відбувається, зовсім не схоже на реальність, і я не хочу виходити з машини.
— Приїхали, мем. Після уроків я чекатиму на вас тут, на цьому місці.
Я мовчки відчиняю дверцята. Мовчав дорогою — і я тобі тепер ні пари з уст.
— Хай щастить…
Я хряскаю дверцятами. Плювати мені на твої побажання. Ти такий самий, як і Сара. Я вас усіх ненавиджу й дістану, рано чи пізно. Ви ще знатимете Віку, гарненько знатимете! Усі ви! Ненавиджу!
ebooksa