Код Катаріни

Замість телефонувати Мартінові Гауґену, Вістінґ набрав номер Ліне. Її голос звучав трохи стримано.

— Як Амалія?

— Трохи сьогодні неспокійна. Вередує весь день.

— Погано почувається?

— Та начеб ні… Але треба ще поспостерігати.

— Відмила синю пасту?

— Не зовсім…

Вістінґ кахикнув, щоб заповнити раптову незручну тишу.

— Вам щось потрібно? Може, купити якихось харчів у крамниці?

— Та ні, усе є, — запевнила донька.

Вістінґ з’їхав на узбіччя вузької дороги, пропускаючи зустрічну вантажівку. Він знову попросив вибачення за свій недогляд, сказав, що йому дуже прикро, що так сталося, і поклав слухавку.

П’ять хвилин на другу він вже був у поліційній управі. У коридорі зустрів Нільса Гаммера. Він виконував функції Вістінґа, коли того не було на місці.

— Я домовився про зустріч для нас на завтра, — сказав Нільс.

— Що за зустріч?

— Приїжджає один з головного управління, з Кріпоса… Вістінґ насупив брови.

— Хто саме?

— Я його не знаю… Адріан Стіллер.

Вістінґ похитав головою — це ім’я теж нічого йому не говорило.

— Чого він хоче?

— Ідеться про якусь давню справу. Хоче понишпорити в наших архівах. Завтра сам розкаже. Я домовився з ним на дев’яту ранку.