Кімната поряд була спальнею. На широкому ліжку — зім’ята подушка й одна ковдра, відкинена набік. Окрім того, що господар спав тут сам, спальня ні про що більше не свідчила.
Вістінґ рушив далі вздовж будинку й виявив ще одну камеру, прикріплену вгорі до вікна ванни, яка охоплювала територію перед вхідними дверима.
Дощ припустив. Вдалині наче грім прокотився. Вістінґ не пригадував у нинішньому прогнозі погоди повідомлення про грозу.
Кішка знову вибігла на сходи. Вістінґ підійшов до повітки на краю садиби, не більшої за звичайну комору для садового інструменту, де, напевно, знайшлося б місце й для снігоочищувача, газонокосарки та кількох штабелів дров.
Дощівка стікала з бляшаного даху. Вістінґ взявся за клямку дверей. Замкнено. Він зазирнув у бокове віконечко, розгледів сокиру, увігнану в пеньок, у темних кутках нічого не видно.
Він сів в авто, завів двигуна, увімкнув обігрівача, щоб висушити запотіле лобове скло, а тоді покотився до дороги.
На протилежному боці дороги в гаражі сусіда підняті догори двері. Стайнар Вассвік стояв біля великого мотоцикла з викруткою в руці й дивився на Вістінґа.
Вістінґ перетнув перехрестя, вийшов з авта, не вимикаючи двигуна. Він забіг у гараж, ховаючись від дощу.
Стайнар Вассвік привітався кивком. Потужна лампа під стелею виразно освітлювала грубі риси його обличчя. Десь від того часу, як Вістінґ востаннє з ним бачився, Стайнар заробив собі поріз під лівим оком, який тепер зарубцювався і почервонів.
— Я був у Мартіна Гауґена, — пояснив Вістінґ. — Його немає вдома.
Стайнар Віссвік відклав викрутку, взяв зі столу ганчірку.
— Ви його бачили? — запитав Вістінґ.
Вассвік похитав головою, тручи ганчіркою руки.
Вістінґ кивнув убік таблички за спиною, про заборону в’їзду на приватну територію.
— А когось іншого бачили?
— Тут мало хто вештається.
— Коли востаннє ви бачили Мартіна Гауґена?
Вассвік знизав плечима.
— Звичайно він виїжджає з дому о пів на восьму ранку.
— А сьогодні?
ebooksa