— Все в порядку? — запитав Мартін, випорпуючи ямку в гарячих жаринах.
Вістінґ ледь не забув про свою ж брехню, наче йому треба перевірити, як почувається Амалія, яку Ліне возила в лікарню.
— О, так, усе гаразд, — усміхнувся він.
Мартін Гауґен поклав п’ять згортків у багаття, загорнув скіпкою грань.
— їм треба полежати з десять хвилин, — сказав Мартін, подивившись на годинника.
Вістінґ глянув на свою вудку. Вода розходилася маленькими хвильками навколо поплавка. Може, бере? Але вже за мить поверхня води знову розгладилася.
Сонце пригрівало, і від багаття ішло тепло. Вістінґ зняв куртку й поклав її між собою та Мартіном, щоб мікрофон легше вловлював їхні голоси. Мартін Гауґен куртки не знімав, важко було розгледіти, чи ховає він під нею зброю.
— Як тут затишно, — промовив Вістінґ, лиш би щось сказати.
— Моя родина осіла тут ще у вісімнадцятому столітті, — озвався Мартін. — Жила понад 250 років, а на мені все й скінчилося. Маю лише кількох бездітних тіток. Ніхто не продовжить нашого роду.
Вістінґ подумав про внучку, і його переповнила радість, що він залишить по собі слід у цьому світі.
— Хочу, щоб мій попіл розвіяли тут, над озером, — вів далі Мартін.
Смерекове поліно раптом вистрелило іскрами. Мартін нагорнув скіпкою ще кілька жаринок на рибу.
— Не хочу самотньо лежати в могилі, яку навіть ніхто доглядати не буде.
Мартін підвівся, підійшов до вудки, вибрав волосінь, перевірив, чи не об’їла риба принади й знову закинув вудку у воду. Поплавок трохи погойдався і вирівнявся, коли гачок з принадою пірнув углиб.
Вістінґ промовчав. Він мав своє місце на цвинтарі. На могильній плиті Інґрід колись вирізьблять і його ім’я.
— Подбаєш? — запитав Мартін і знову сів поруч.
— Про що?
— Про мій попіл?
Вістінґ усміхнувся.
— Зафіксуй своє бажання, напиши заповіт! — запропонував він.
ebooksa