Код Катаріни

— Я роздобув пошукового собаку. — повідомив він.

— Чудово!

Стіллер вийшов з авта. Хтось дивився на нього з кухонного вікна Вістінґа. Мабуть, його син, який приїхав на кілька днів у відпустку.

— Пошли кінолога в Південний Трьоннелаг, — велів Стіллер.

— Трьоннелаг?

— У Малвік, — уточнив Стіллер. — Хіба не там минулого тижня обвалився ґрунт над дорогою?

Гаммер мовчав. Стіллер розумів, що в Нільса в голові щось не сходиться.

— Тут простежується певна картина, — додав він. — Я знаю, що Мартін Гауґен має алібі на момент зникнення дружини, але якщо він закопав Надію на узбіччі тут, то так само міг позбутися тіла Катаріни, працюючи там. Не знаю, як йому це вдалося, однак маю підстави підозрювати, що Гауґен минулого тижня побував на аварійній ділянці і збрехав нам. Я хочу оглянути місце зсуву.

68

Мабуть, батьків телефон розрядився. Вона багато разів намагалася до нього додзвонитися, проте марно.

Реакція Адріана Стіллера, коли вона назвала ім’я Мартіна Гауґена, лише підтвердила її здогади. За останню годину Ліне ще більше впевнилася, що намацала щось суттєве. Знайшла в мережі карту. Автострада, на будівництві якої працював Мартін Гауґен, пролягала всього лиш за кілька сотень метрів від будинку, де відбувалася злощасна вечірка.

Ліне хотіла спершу, ще до розмови з Адріаном Стіллером, поділитися своїми думками з Даніелем Леанґером та рештою з редакції «ВҐ», хоча вже не мала сумнівів, що нове розслідування ведеться проти Гауґена. Вона яскраво уявила собі, як тіло Надії лежить під суперміцним асфальтовим покриттям, про яке написано в газеті, і їй зовсім не подобалося, що батько десь далеко наодинці з тим чоловіком.

Чесно кажучи, Мартін Гауґен ніколи не подобався Ліне, вона й сама не знала — чому. Хоча бачилася з ним всього лиш кілька разів, не могла позбутися відчуття, що від нього віє чимось дуже, дуже поганим. Ліне не розуміла близьких стосунків батька з Мартіном, які виходили далеко поза формальне спілкування, пов’язане з його роботою в поліції.

Думка про те, що дружина Мартіна Гауґена зникла так само, як і Надія, почала свердлити їй мозок. Раптом знадвору долинув хряск автомобільних дверцят. Ліне підійшла до вікна в спальні, визирнула назовні. То був Адріан Стіллер. Він розмовляв телефоном, жестикулюючи вільною рукою. А вона ж думала, що він удома, в Осло. Обіцяв передзвонити, а натомість онде стояв під її будинком, і Ліне це не подобалося, бо свідчило про значно більшу серйозність ситуації, ніж вона допускала.

Ліне повернулася до вітальні, взяла диктофона, щоб відразу ввімкнути його, щойно пролунає дзвінок у двері.

Адріан Стіллер на східцях ґанку видавався втомленим, ба виснаженим. Бліда шкіра, мішки під очима. Губи пересохли й потріскалися.

— Щось трапилося? — сторожко запитала вона.

Стіллер глянув на диктофон у її руці.

— Проїжджав неподалік, — відказав він і рушив за господинею до помешкання.

Вони сіли по обидва боки столу. Ліне поставила диктофон на стільницю і взяла Амалію до себе на коліна.