Чоловік скривився, що мало б, мабуть, означати
— У кожному разі, тривало зо два роки.
Стіллер обсмоктував льодяник.
— Можете пригнати землерийну техніку? — запитав він, глянувши на інженера.
— Усі машини й люди зайняті, але, думаю, щось знайдемо. На коли вам треба?
— На зараз!
— На зараз? — вражено перепитав інженер. — Та ні, це неможливо.
— Чому?
— Якщо починати рити, доведеться перекрити дорогу й пустити транспорт в об’їзд. А це потребує планування.
— Хіба у вас немає плану? Хіба ситуація не така сама, як при аваріях?
— Це — не форс-мажор, а планова робота, — заперечив інженер. — У кожному разі, доведеться зачекати до ночі, щоб створювати якнайменші незручності учасникам дорожнього руху.
— Я можу почекати й до ночі, — погодився Стіллер. — Зможете прибути з усією необхідною технікою на десяту годину вечора?
— Доведеться просити робітників працювати понаднормово.
— Оплату понаднормових годин візьмемо на себе, — запевнив Стіллер. — Отже, десята.
— Десята, — кивнув інженер.
Стіллер відчув у кишені вібрацію мобільного. Телефонувала Ліне Вістінґ — її номер він мав у пам’яті свого телефону.
65
У слухавці чутно було, що Адріан Стіллер десь просто неба. Його ім’я, коли він відрекомендувався, поглинув гуркіт якоїсь важкої машини.
Ліне переклала слухавку до другого вуха й перевірила, чи записує диктофон.
— Маєте дві хвилини? — запитала вона.