— Він живе за п’ять хвилин їзди від центру, — сказав Вістінґ, виїжджаючи з заднього подвір’я поліційної управи.
Стіллер кивнув, ніби це було йому відомо. Може, й справді, було відомо. Мабуть, прочитав купу матеріалів про Мартіна Гауґена перед своїм приїздом сюди. Можливо, навіть покрутився поблизу Кляйвера. Вістінґ, якби хотів більше пізнати свого підозрюваного, саме так і вчинив би на його місці.
— Ти вже там бував? — запитав Вістінґ. — Заїжджав до його будинку?
— Лише вивчив карту.
Вістінґ глипнув скоса на Стіллера. Не про те він його запитував. Але йому ніколи було розвивати тему, бо ззаду його обганяв автофургон, і Вістінґ зманеврував праворуч, щоб його пропустити.
— Кабінет уже виділили?
Адріан Стіллер кивнув.
— Я хотів пополудні ближче ознайомитися з документами в «справі Катаріни», — сказав він. — Але секретарка не знайшла їх у вашому внутрішньому архіві. Не знаєш, бува, де вони зберігаються?
— Там було три картонні коробки, — ухильно відповів Вістінґ. — Я подбаю, щоб вони потрапили до тебе.
Світлофор на перехресті зі Ставерсваєн перемкнувся на червоне світло. Вістінґ зупинився. «Двірники» зганяли дощ з лобового скла. Пішохідним переходом перед ними пройшла зграйка дошкільнят у ґумачках і жовтих світло-відбивних камізельках.
— Маєш копію «справи Кроґ»? — запитав Вістінґ. — Я хотів би переглянути.
— Вона є в електронному варіанті, — відповів Стіллер. — Зможеш подивитися в себе на комп’ютері. Я поклопочуся, щоб ти отримав доступ до матеріалів.
На світлофорі загорілося зелене світло. Вістінґ рушив. Вони мовчали аж до виїзду з міста.
Адріан Стіллер випростався на пасажирському місці.
— Який він?
— Мартін Гауґен?
— Так.
Вістінґ задумався.
— Тихий.
— У тихому болоті чорти водяться, — завважив Стіллер.