Код Катаріни

— Отже, я працюю в «групі ДН», — почав він. — У нашій роботі йдеться не лише про нерозкриті вбивства, але й про випадки зникнення осіб, які, евентуально, могли бути вбивством.

Вістінґ мимоволі нахилився ближче до столу. Адріан Стіллер пильно дивився йому в вічі. Очі він мав сталево-синього кольору, ледь почервонілі по краях, ніби перенапружив їх, забагато читаючи.

— Я приїхав до вас з приводу Мартіна Гауґена, — промовив він, примружившись до Вістінґа, мовби чекав від нього якоїсь реакції. — Так розумію, що ти, мабуть, саме та людина, яка знає його найліпше?

— Ви хочете знову підняти «справу Катаріни»? — запитав Нільс Гаммер.

Адріан Стіллер похитав головою, не зводячи погляду з Вістінґа.

— Ми працюємо з іншою справою — викрадення Надії Кроґ.

Вістінґ кахикнув. Надію Кроґ викрали наприкінці вісімдесятих. То був найрезонансніший випадок за всю норвезьку кримінальну історію.

— До чого тут Мартін Гауґен? — поцікавився він.

— Деякі моменти вказують на його причетність. Ми відновили справу й відкрили кримінальне провадження щодо нього як головного підозрюваного.

9

Адріан Стіллер сидів непорушно, спостерігаючи за реакцією присутніх. Він трактував слідство як стратегічну гру, в якій треба правильно розкласти пазли і в слушний момент розіграти правильні карти. Колег це також стосувалося. Стіллер був задоволений своєю роздачею карт.

На обличчі Вістінґа він завважив малопомітне, та все ж виразне посмикування. Рука Вістінґа потягнула по горня з кавою. Руки досвідченого слідчого були грубі, з прямими пальцями. Правий вказівний палець мав синюватий слід. Він досі носив обручку. Готуючись до зустрічі, Стіллер з’ясував, що дружина Вістінґа померла сім років тому, але обручку, сховану в ритвині в самому низу пальця, навряд чи зміг би зняти, навіть якби захотів.

Вістінґ притягнув ближче горнятко і якусь мить зволікав, підносити його до рота чи ні, мовби намагався в такий спосіб приховати, який він приголомшений почутим.

Жінка-поліцейський на протилежному кінці столу обручки не носила. На столі перед нею чистий нотатник, поряд педантично викладена кулькова ручка. Чоло жінки перекроїла глибока зморшка, вона стурбовано дивилася на Вістінґа, і це змусило Стіллера припустити, що між ними щось більше, ніж звичайні робочі стосунки.

Молодший слідчий, який зустрічав його, не мав, на відміну від решти, навіть наміру приховувати свого здивування: очі заокруглилися, рот роззявився, оголивши потемнілі від кави й жувального тютюну зуби.

— Ви знаєте історію Мартіна Гауґена? Про те, що його дружина безвісти пропала? — запитав Вістінґ.

Адріан Стіллер підвівся, підійшов до маленької кухоньки в кутку кімнати, вийняв з шафки склянку.

— Так, це сталося через два роки після «справи Кроґ», — кивнув він, набираючи з крана воду.

Вістінґ відсунув набік горня і ще більше нахилився над столом. Пасмо волосся впало йому на чоло. В око впадала його незвично велика голова. Стіллер не раз бачив Вістінґа й раніше — на шпальтах газет чи на прес-конференціях по телевізору. Таке обличчя легко запам’ятовується. З грубими рисами, з чітко окресленим підборіддям. У волоссі вже засіялася сивина, та й відросло воно нівроку. Якби мав дружину, вона підказала б йому, що давно час підстригтися.

— Про які нові моменти йдеться? — поцікавився Вістінґ.