Ліне увімкнула голосний зв’язок.
Генрієте взяла слухавку. Десь на задньому тлі чулася музика.
— Маєш новини? — запитала вона.
— Та як сказати… Дещо сталося. Мабуть, я відмовлюся від цієї справи.
Музику на тому кінці вимкнули.
— Що таке?
— На мене напали. Украли ноутбук. Підозрюю, це пов’язано з моїми пошуками.
— Думаєш?
Ліне розповіла про напад, але не зізналася, що перед тим побувала в Національній бібліотеці, читала давніші статті Генрієтте Коппанґ.
— Чому вважаєш, що напад пов’язаний з пограбуванням в аеропорту?
— Бо сталося іще дещо. Важко пояснити, але, здається, хтось вирішив, що я копаю в цьому напрямку.
Вістінґ кивнув, схвалюючи тактику доньки: так, треба створити враження, ніби погрози на неї подіяли.
— Хто?
— Це не телефонна розмова.
— То ти хочеш покинути розслідування?
Ліне намагалася витлумачити її тон, розпізнати, задоволення чи стурбованість звучать у ньому, однак не зуміла.
— І сама не знаю… — відповіла вона. — Маю припущення, де заховані гроші.
— У надійному сховку.
— Ти не повинна здаватися, — підбадьорила її Генрієтте. — Можемо завтра побачитися?