Після їжі Вістінґа похилило в сон. Він ледь не заснув перед моніторами, коли задзвонив телефон. Телефонував журналіст з «Даґбладет», який докучав йому раніше з пожежею на дачі й мемуарами Клаусена. Вістінґ увімкнув безгучний режим і дочекався, доки завершився дзвінок.
Червона цятка й далі непорушно завмерла на автостоянці перед готелем у Ларвіку. Вістінґ прикинув подумки: Ліне зустрічалася з Генрієтте Коппанг майже сім годин тому.
— Щось затягнулися спа-процедури, — завважив Тюле. — Може, вона вирішила заночувати в готелі?
Вістінґ сумнівався. Відчуття біди гризло його весь вечір, а тепер просто досягло піку, і він мусив якось тому зарадити. Подумав, чи не зателефонувати Ліне й запитати про плани Генрієтте на той день, якщо вона, звісно, ними поділилася, але натомість набрав прямий номер центрального пульту в своєму поліційному окрузі.
— Буде виконано за півгодини, — пообіцяв черговий. — Що за авто й де стоїть?
— Синє «ауді», — пояснив Вістінґ, назвав адресу та реєстраційний номер.
— Я передзвоню.
Вістінґ подякував. За вікном темніло. Двоє хлопчаків-велосипедистів у футбольних спортивних костюмах і з великими торбами зупинилися на вулиці, певно, поверталися з тренування. Злодійкувато пороззиралися, потім один зліз з велосипеда. Доки товариш тримав його велосипед, перший хлопець зайшов у садок, сторожко поглядаючи на вікна будинку, підкрався до яблуні, зірвав два яблука, притьмом повернувся до друга, стрибнув на велосипед, і обидва чкурнули.
Знову задзвонив телефон. Знову Юнас Гільдре з «Даґбладет». Вістінґ подумав, що можна, зрештою, і відповісти.
— Я з приводу Бернгарда Клаусена, — пояснив журналіст. — Тут трапився один епізод, про який я хотів би вас поінформувати.
— Який епізод?
— Я ж був минулого тижня у Ставерні, фотографував згарище й розмовляв з сусідами. Один з них розповів мені про картонні коробки, які ви виносили.
Вістінґ сам собі кивнув. Знав, звідки ноги ростуть.
— Той сусід зателефонував мені кілька годин тому, розповів, що у нього побував іще один чоловік, який розпитував про те саме, що і я. Сказав, що ви повинні про це почути, але сам телефонувати не забажав.
Вістінґ випростався.
— А тепер детальніше, прошу.
— Один тип прочитав у газеті про коробки й захотів дізнатися більше. Невдовзі йому почали погрожувати.
— Це ж як?
— Той, хто погрожував, був високий і кремезний, однозначно вживав анаболіки. Вимагав інформації.
— Сусід-дачник міг знати більше, ніж написано в газетах?
ebooksa