— Рух! — вигукнув Тюле, показуючи на червону цятку.
Червона цятка виїхала з житлового кварталу на Брюнляваєн і рушила далі на північ.
Вістінґ знову схопив телефон.
— Якою вулицею їдеш?
— Внутрішньою, — відповів Мортенсен.
— Вони прямують тобі назустріч.
— Спробувати їх зупинити?
Вістінґ стиснув вільною рукою спинку стільця.
— Ні, їдь до мене додому. Знайди Ліне.
Вістінґ поклав слухавку, коротко дихав, зважуючи всі можливі варіанти.
Пропищало нове повідомлення від охоронної служби. То було фото Ліне з Амалією на руках, яка вимикала сигналізацію.
Пульс трохи врівноважився. Він уважно розглядав доньку і внучку, але обоє були на вигляд цілі й неушкоджені. Хотів їй зателефонувати, натомість зателефонував на центральний пульт у Кріпос. Назвав своє прізвище і посаду.
— Я керую спецоперацією за дорученням генпрокурора, — пояснив Вістінґ. — Виникла невідкладна ситуація. З Вестфолда до Осло прямують в автомобілі чоловік і жінка. Вони щойно вторглися в камеру зберігання надзвичайно важливих речових доказів і викрали велику суму готівки у валюті. Мені потрібна допомога, щоб їх спинити й затримати.
— Хвилинку! Ви зараз розмовлятимете з головним інспектором.
Вістінґа з’єднали з головним інспектором. Він знову назвався і пояснив причину свого дзвінка.
— На об’єкті почеплено маячок, — пояснив він і глянув на карту. — Авто перебуває на Е18 між Ларвіком та Саннефьордом, прямує на північ, швидкість не перевищує. Буде на вашій території за півгодини.
— А ви де?
— На протилежному боці. Колботн.
— Мобільний?
— Звичайно!
ebooksa