Потайна кімната

Мортенсен сидів, схилившись над ноутом.

— Далі дорогою є ще два літні будиночки, — сказав він.

Вістінґ зазирнув у скриньку — порожня.

— Може, той Б’єрке зараз тут, — припустив він, повертаючись до авта.

Сів за кермо, розвернувся і знову поїхав до дачного ареалу.

Мортенсен тримав ноутбук на колінах.

— Можливо, ота червона хатина, — показав він, коли вони звернули на повороті.

Перед будиночком стояло «вольво». Вістінґ припаркувався позаду нього. Чоловік приблизно його віку підвівся зі стільця на веранді, відклав книжку.

— Ґюннар Б’єрке? — запитав Вістінґ, зачинивши за собою дверцята авта.

— Ян Відар, — відповів чоловік. — Ґюннар — мій батько. А в чому справа?

Вони підійшли ближче, пояснили, що з поліції.

— Розслідуємо нічну пожежу, — пояснив Вістінґ.

Чоловік кивнув.

— Я прокинувся від неї. Поліцейські вже мене допитали. З’ясували причину?

— Криміналісти-техніки візьмуться до роботи завтра зранку, — сказав Мортенсен.

— Але ви маєте підозру про підпал? — чоловік кивнув на авто патрульної поліції за огородженням.

— Так, є певні обставини, які потребують ретельнішого вивчення, — підтвердив Мортенсен.

— У вас, бува, не пропадала каністра? — запитав Вістінґ.

Чоловік здивовано глянув на обох візитерів.

— Бензинова, для човна, — додав Мортенсен.