— Може, він мав гостей останнім часом, не бачили?
— Та ні… Хоча в нього бували в гостях відомі політики.
Вістінґ рушив східцями з веранди.
— Дякую за допомогу.
— Та нема за що, — усміхнувся чоловік.
Вістінґ сів за кермо, увімкнув задню передачу.
— Думаєш, Клаусен поцупив його каністру? — запитав Мортенсен.
— У кожному разі, вона опинилася в потайній кімнаті, — Вістінґ глянув у дзеркало заднього огляду на згарище. — 3 тієї кімнати зробили вогневу пастку.
По дверцятах шкрябнула гіллячка, коли він трохи з’їхав убік, пропускаючи зустрічний патрульний автомобіль.
— А дірки в стіні призначені були, вочевидь, не для підглядання, — вів далі Вістінґ. — Швидше за все для тяги повітря, щоб вогонь ліпше розгорявся.
— Метою був саме такий ефект, — погодився Мортенсен.
Вістінґ знову заїхав у «кишеньку», зупинився біля поштових скриньок.
— Пожежа потрібна була, щоб прибрати за Бернгардом Клаусеном, — він глянув на Мортенсена. — У будинку все було готове для знищення. Бракувало лишень запаленого сірника.
— А це підносить справу на цілком інший рівень, — замислено промовив Мортенсен.
Вістінґ кивнув.
— Дай телефон, — попросив він.
Мортенсен послухався.
— Таймер маєш?
— Навіщо тобі?
— Хочу перевірити, скільки часу займе доїхати до найближчого міського платного поста.
ebooksa