Розкішно частував їх Якобенць, повиймав зі сховків різні смачні вірменські напої. Доливав і доливав чемний Каєтанисько. І, коли хто-небудь із гостей добряче пригощався, Якобенць цмокав, ворушив великим носом, плямкав язиком і гладив свій товстий живіт, ніби сам разом із кожним смакував той коштовний напій. Пили спочатку на честь вірменського апостола святого Кіркора. Далі, тричі, на честь того великого і мудрого покровителя, головного вірменина – самого святого Каєтана (хай милість його сіяє над Кутами!). Насамкінець – на честь добросердого святого Антончика. І, хоч то були лісові люди, добре знали, кому яка честь належна. Пили за своє сусідське здоров’я. Закушували справжньою козлятиною, такою твердою, наче старий ремінь, і знову пили, аж деякі, втомлені трудами та солодким напоєм, полягали чи під столом, чи на лаві, чи десь на подвір’ї і солодко спали.
Місто не зазнало великої шкоди. Василюкові хлопці потягнули собі тут і там трохи дукатів і талярів. Але ж було за що, бо немало напрацювалися і на Лостуні, і під час самої виправи. То ж купували в містечку, що їм потрапило на очі, і зовсім не торгувалися. І ясенівці могли порадіти, бо Дмитро поділив між ними паперові цісарські гроші. Міняли їх собі у вірмен на золото і купували, що бачили. І так врешті-решт вірменські купці на цьому заробили.
Чупрея залишили під вірменською опікою. Його мали лікувати і доглядати старий купець з оксамитоокою донечкою. Дмитро відразу заплатив їм за нього. А бургомістра просив, щоб добре за ним дивився.
Опівдні затрубили товариству до дараб. Багатьох, однак, бракувало, видно, відпочивали десь після трудів та пиятики. Ті, що прибули, розділилися на дві частини. Попрощалися. Пан Осьвєнцімський казав подати йому осідланого коня й зі жменькою тверезих повернувся в гори. А Дмитро мав поплисти в турецькі краї. Приготувалися до подорожі водою. Лаштували дараби, відв’язували лика та курмани.
Лише Булиґа, хоч також мав їхати, не клопотався біля дараб. Насмакувався тих незвичайних напоїв, аж його чорні очі ще більше потемніли і якось трохи нерівно ходили кожне своєю дорогою. Почав виймати з торби великі таляри, на яких Терезія, цісарська панна, була зображена гарно й акуратно. Оглядав той чи інший таляр, милувався ним, а потім широко розмахувався і перекидав через ріку на волоський бік. Так зажурився бідака, що мандатор вислизнув з його рук. Гукали його з дараб, кричали, кликали, а він усе ще несамовито жбурляв таляри через воду. Однак коли вже відпливали, нарешті заскочив на дарабу. Йому теж кортіло поглянути на красну Туреччину.
Пливли далеко до Туреччини, щоби щось побачити у тій красній Туреччині, щоб зустрітися з Куділем і ще не знати чого. Але про це не тепер. Перед ними світ незнаний, води-дунаї. За ними перемога, звитяга. Розбита неволя, роздзьобане посіпацтво. І всюди свобода. Кожній людині, кожній вірі, щоб жити! Водам до танцю, цвинтарям для спочинку і горам для сну.
Після того, як відпливли дараби, барвисте містечко знову ожило. Зароїлися базари, всі розповідали один одному дива про юнацький похід. Шумно та людно було на вуличках. Вірменська молодь юрмилася галасливо й гучно, а старі носаті купці стояли у дверях крамниць спокійні, сповнені поблажливої мудрості й доброзичливої поваги. Вряди-годи десь хутко промайне жид з розкішною кудлатою бородою і такою ж шапкою. На базарі з’явився, кульгаючи, старий Клим. Він тягнув скрипучий саж на коліщатках. Протиснувся у тлум. Голосно викрикував:
– Слухайте, купці! Добрий товар! Три дукати, хто дасть більше!
Тоді вірмени побачили за ґратами сажу напівживого мандатора. Не з купецької охоти, лиш із ґречності чи жалісливості, викупили мандатора. Але перед тим він мусив публічно присягнути, що ніколи не повернеться до Кут. Так забажав Клим. Клим відчинив дверцята, і мандатор виліз із сажу. Тричі підняв догори пальці, тричі присягнув тремтячим голосом. Вірменські хлопці реготали, щось собі белькотіли та приговорювали хрипкими голосами. А старі вірмени дивилися так, ніби були збентежені та, з чемності, прикро вражені, хоч добре знали мандатора. Мандатор, ступаючи непевним кроком, зник у галасливому натовпі.
Так закінчився похід Василюкових юнаків на Кути.
Ґаздівська рада
Коли пан Осьвєнцімський повернувся в гори, відразу взявся до роботи. Усі плаї, що ведуть униз, наказав поперекопувати ровами, позрубувати великі дерева та завалити колодами переходи, а в лісах поробити засіки. Так що звідти навіть вийти було важко, не те щоб якесь військо з долів могло сюди дістатися. Пильнували перевали, пильно стежачи, чи не наближається хтось із долин. Ночами палили чуги, подавали один одному знаки вогнем. Чекали, поки повернеться Дмитро, чекали, які вісті принесе з Туреччини, які дасть накази.
Розповідають, що в той час Осьвєнцімський потихеньку знюхувався з панами із двору у Криворівні, що разом радилися. Інша річ, що ті двірські пани якось не надто поспішали відкрито виступити проти цісарського закону та проти урядів. Хоча про дідича було відомо, що колись давніше він чинив їм опір. Тепер було видно, що чекали ще на щось. Безперестанку слали гінців з листами кудись аж до Станіславова. Бо цілий час ходили чутки про якихось безбожних французів. Що не шанують цісаря, погрожують йому, що зухвало пхаються в цісарську спадщину.
А коли Дмитро нарешті вернувся з Туреччини, хоч дорогою багато чув про біди, що звалилися на цісарство, все ж цікавився, чи мандатори вже повернулися, чи вже шпигують, змовляються і так готуються повернутися і помститись. Але, видко, щось сталося. Було тихо, якась слабкість охопила цісарську державу. Не було кому думати про мандаторські кривди, про мандаторські невитерті сльози. Дехто казав, що отаке от – називається політика. Це відомо, і досі так говориться, що політика – то велике циганство. Політика – то так: хтось тобі каже – гідний побратиме, любий брате, єднаймося, цілуймося! – а насправді хоче скочити тобі на шию, аби тебе задушити. Або якусь ще більшу підлість готує на потім, наче капкан на ведмедя і яму на вовка. Ото – політика.
Так тихо було в горах і на долах теж, аж страшно стало Дмитрові від різних думок про ту політику.
Ще раніше вони не раз радилися зі Штефанком, щоб ті сварки з цісарем закінчити по-ґаздівськи, гонорово. Бо інакше треба йти у світ, утікати від тієї хмари посіпак, як колись від сироїдів. Але що робити, як мандатори не допускають до згоди! Тепер Штефанко цілком виразно побачив уві сні, що цісар у біді, що пси його обступили й гарчать, навіть вуса в нього обвисли, не були підкручені по-молодецьки. І весь час дивився сюди, на Голови. Зрозуміли обидва, батько й син, що це означає. Що треба їхати якнайшвидше до тої Відні чудесної, з якої, як розповідають, цілий світ видно.
На святого Петра і Павла мав бути храм у Красноїллі. Цілими горами розлетілася гучна вість, що туди прийде сам Дмитро. Той пишний мольфарик, що одним нальотом на якихось змієвих крилах усіх посіпак вимів, добрався до Кут і всіх обірванців та гицелів так спровадив, що їм відпала охота вертатися.
У нинішні часи там, де Річка впадає до Чорної Ріки, не знайти й сліду старої красноїльської церковці. Немає там уже гучних святкувань, немає відпустів та барвистих храмів. Коли святковий день ясний і погожий, хіба що тільки води празникують. Ріка стає блакитно-срібною, а Річка молочно-білою. Ріка тече з гуком, а Річка із дзвінким гомоном. Легкий вітерець безугавно розчісує і куйовдить води, щоб вони ще ясніше вигравали на сонечку. Там добре згадувати прекрасну давнину. Бо колись було інакше. На красноїльському місці ще стояла стара церковця, а у Петрів день не лише хвилі світилися блакиттю, сріблом та молоком. Береги також блищали, рухалися і колисалися, мов заквітчані живою хвилею людей. Води грали, шуміли та сміялися, як нині. І береги також були наповнені то гамом і сміхом, то грою флояр та співом, то громовим іржанням коней. Святочний день був ясний і тихий, повівав легкий вітерець. З долу Ріки напливали кутські й рожнівські строї: давні просторі кожухи, вишивані, наче літерами, рачками і гаками. І косівські кептарі з вишневими нашивками. А далі аж надмір прикрашені, виткані й гаптовані узорами з листя та квітів, кожухи з-над Білої Ріки. То правим берегом ішли з долу люди з Устерік, зі Стебного, з Яблуниці. З верхів Ріки, на лівому березі, пішки й на конях рухалися люди з Жаб’я, Криворівні, Бережниці та Ясенова у найяскравіших обтислих кожухах, багато вишитих зеленими стрічками сап’яну з зубчатими краями, густо оздоблених мосяжними ґудзиками і дармовисами, у закручених, мов равлики, постолах. Уздовж Річки поважно, гідно й без галасу пересувалися голівці, повільно їдучи верхи або ведучи за вуздечки верхових коней. Усі пишні голівські роди, кожний рід окремо. Із квітучих схилів, з-під Писаного Каменя і з протилежного боку, від Перехресного, випливали стежками довгі ряди білих жіночих завоїв та чоловічі постаті, що виблискували міддю. Немов забуяли виплекані на луках квіти і, набувши велетенських розмірів, рушили хвилею. Ніби молоді смерекові деревця, розквітлі червоними шишками, почувши заклик нових церковних дзвонів, полишили рідні корені й поспішали за голосом дзвонів – чи то за Петровим благословенням, чи щоби взяти участь у великій раді гірського ґаздівства, щоб побачити славного юначка з Василюкового роду. Свистом пролетіли вздовж Річки цілою кінною ватагою голівські леґіні, стріляючи дорогою. Випередили голівський похід і першими стали при церкві. Поволі їхала берегом Чорної Ріки велика ясенівська валка на чолі з Шумеєм, дідом Фоки. То були учасники нападу на Кути. Люди розступалися перед ними, захоплено розглядаючи опришківське військо Ясенова. Дівчат і красних жінок – не надивитися! На самому кінці голівського походу кінь до коня, врівень із дужим дідом, батьковим стриєм, на чолі Шкіндового роду їхала кроком Оленка.
Коли храмові прочани наближалися до церкви, зрідка зупинялися ще далеко і слухали нового дзвону. Його Дмитро сам недавно замовив і закупив у знаменитих пістинських майстрів, які в ті часи вміли виробляти неймовірно гарні речі та дива дивні. Не лише хрести, церковні пам’ятники, не лише випалені й мальовані печі, а навіть органи. Був – кажуть – один такий, бідак, хоч походив із гербових панів, може, чарівник, бо літав на світанку на своєму летючому змієві хтозна-куди, а нікому ні за які гроші не хотів його показати.
Дмитро, як дитині на хрещенні, дав ім’я новому срібному дзвонові. Назвав його: Гірське диво. І саме таку назву майстри виписали дзвонові на грудях. Бо їм також вдалося диво. Як у ґаздівському роді часом удається дитина раз на дві сотні років, так і тим славним майстрам вдався цей дзвін. І таку ж славу цей дзвін розголошував сам про себе, яку йому славні майстри викарбували сріблом зсередини церковним письмом, мовою старовіку:
ebooksa