Проспіваю, зазвучить голос мій у твоїх вухах, побратиме, бо солодкий є мій голос.
Цей дзвін не дзвонив, а співав собі та світові побожно, радісно. Весь гірський люд вірив і досі вірить, що звуки дзвонів розлякують чортячих слуг, не дають їм заволодіти світом, що вони розганяють чорні хмари, які збираються над людською долею. І Гірське диво виганяло з душ подорожан усіляку погану думку, будь-який подих смутку. Його звуки були не так потужні, як солодкі й чисті. Летіли легко, як пташки з неба, як вільний, безгрішний, радісний небесний рій. Розліталися луками, лісами й полонинами. Пілігрими любувалися. Знімали капелюхи, клякали на стежках, хрестилися і так слухали здалека спів Гірського дива. І виглядали здалека, чи не видно на церковному подвір’ї Дмитрика.
Зваблені вістями, з далеких сіл та осідків зійшлися й такі ґазди, які ще в житті не бували у Красноїллі. Люди аж із нижньої Ріки, з Кобак та зі Старих Кут, і з нових верхових поселень: із Кривої, з Волового, Бистреця, Гостового. Повсюди розійшлася Дмитрова слава. Усі знали, що мить доленосна.
– Чи пан цісар, підмовлений слугами, розгнівається ще більше, а чи дасть згоду на вільне право, визнає стару свободу?
Роди громадками ставали коло церкви. По черзі віталися старці та старі ґаздині. Цілували один одного в руку. Ґаздині після привітання йшли до ґанку бабинця церковці. Там клякали, вітали Божі дари, потім всідалися на лавах, казали одна одній ґречні слова, випитували, розмовляли. Коло церкви крутилися цигани, музикуючи на скрипках і цимбалах. Вешталися якісь кутські перекупники з товарами. Також уперше примандрували самограйки. Усі розуміли, що тепер тут можна заробити досить грошей. На зміну грали то циганські музики, то самограйки, то гірські флояри. Молоді хлопці заспівали Дмитрову пісню: Гой, свободо, свободо! А кутський лірник у куті цвинтаря також награвав перед жменькою слухачів думу, що її склав Дмитро: про смерть Довбуша. Дівчата купками кружляли довкола церкви, щебетали та сміялися, а за ними відразу слідували невеличкими гуртами високі та стрункі молоді леґіні, усі з бардками, усі при пістолетах, примовляючи, пустуючи, жартуючи. З усіх боків молодички шкірили зуби до юнаків. Тільки Оленка Шкіндова, вбрана у пишну турецьку хустку, не дивлячись ні на кого, пішла просто до церкви, горда, наче пава. Та що там пава. Пави, може, панського роду, мають бридкі ноги, а Оленка ступала малими ніжками, немов Лісна, у вмисне дібраних постоликах, як пишна пава, як легка ласочка, як спритна і бистра вивірка.
Якийсь час усі чекали навколо церкви, виглядали. А коли красноїльська стежка вже спорожніла, побачили, як дуже далеко виринає Василюків рід. Василюкові їхали дуже повільно, бо Штефанко і коней жалів, і ніколи не поспішав, завжди мав час. Штефанко їхав на добре випасеному, сильному дорідному коні, вирощеному у власній стайні, а Дмитро на стрункому білому турецькоиу огирі. За ними жінки й родичі з їхнього роду.
Знову дзвонив новий дзвін, Гірське диво співало бравурно, але солодко, немов вітало Дмитра.
Дмитро так убрався на цей храм, ніби просто звідси мав податися до цісаря. На короткошерстий козячий кожух надягнув старий посріблений, але темний панцир, якого знайшов у скельній коморі. Той панцир був пописаний і оздоблений візерунками, які вже витерлися. Здалека ясніла й біліла накинута на плечі нова ґуґля, обшита золотими стрічками. А що їхав назустріч сонечкові, велика мосяжна бляха, прикріплена на високому капелюсі, сліпила очі глядачам, відбиваючи світло. На церковному подвір’ї запанувала цілковита тиша. Ще здаля було чути дзеленчання хрестів, що висіли на шиї Дмитра, глухий хрускіт панцира, гримотіння ретизів та брязкіт сітки з мідяних бляшок, якою були вкриті кінські груди й шия. А коли Дмитро наблизився, люди побачили, що груди ватажка у панцирі повністю вкривали повішені рядами важкі хрести – старі мосяжні та нові золоті, зроблені спеціально для Дмитра. Ретизи, натягнуті навхрест через спину і поперек тіла й застебнуті великими клямрами-чепрагами, міцно тримали старий панцир, виблискуючи з-під ґуґлі й вирізняючись на пригаслій сірості старого срібла. Із-за бляхи на капелюсі стирчали пера, маленькі закручені пір’ячка ґотура, гнучке соколине і довге павине, що легенько розвівалося. Чужоземний кінь, не звиклий до нашого краю, лякався шуму води, лякався навіть людей. Весь час танцював: ішов то боком, то задом, постійно хотів повертати, потім розглядався, ніби шукав, куди зіскочити зі стрімкої стежки. Дмитро тримав його міцно, кінь пирхав та пінився.
Гідно й тихо вітали люди Дмитра, ніхто не озивався. Деякі знайомі посміхалися до нього і довго на нього дивилися, підійшовши потиснути руку, а незнайомі спостерігали зацікавлено, з захватом, дехто навіть ніби налякано.
Дмитро зі Штефанком зайшли до церкви, з ними старшина обох сіл і найстарші та найповажніші гості. Красноїльські та голівські ґазди запрошували цих гостей, брали їх за плечі та попід руки, шепотіли й заводили до церкви. Гості відмовлялися, майже кожен ґречно просив, щоби спочатку заходив інший. На ці запрошення пішло немало часу. Оскільки церковця була невелика, що можна й нині побачити у Чегранівці, відправа поширилася на ціле подвір’я. Жінок було менше. Старші зайшли до церкви або сиділи на ґаночку, решта тиснулися довкола ґанку бабинця. Поруч із входом до бабинця стояло Розп’яття, досить висока фіґура, накрита дашком, на якому, як заведено, був металевий півник. Кілька жінок на колінах, глибоко схиляючись до землі в одному ритмі, молилися перед хрестом. Інші, спокійно клякнувши, дивилися вгору, ніби заглядали десь високо до сонця. Ще інші стояли вкупці за фігурою, неквапом і дуже тихо розмовляли, ніби звіряли одна одній якісь таємниці. Між фігурою та входом до бабинця рядком стояли на колінах молоді жінки, усі повернені обличчям до входу. Чоловіки клякали всюди, по цілому подвір’ю, навколо церкви, на траві, на могилках, під деревами. Деякі, котрі старші, сиділи на лавках під дашками церкви. Коли з глибини церкви чувся спів, коли звучали слова: «Слава Тобі, Господи!» – надворі всі хрестилися, били поклони, зітхали, повторювали слова молитви або співали. У церкві не було місця для поклонів, а надворі було просторо. Дехто цілував землю і зелененьку травичку на хвалу Божу. Всередині церкви заспівував красноїльський дяк, допомагав йому дяк рожнівський – славний і мудрий Милобожин, а разом з ними співав і Дмитро. Сонечко заглядало крізь скло всередину церкви могутнім вогняним оком. Врешті вийшла процесія з блискучими хрестами, осяяними променистим відсвітом сонечка, і з хоругвами, витканими сонячними візерунками. Процесія плила гідно, урочисто і красно. Кудлатий сивий ґазда Шеребурєк-Медвежий, найбільший чоловік на всьому церковному подвір’ї, високо ніс попереду патролицю, золочений вогнистий знак сонця. А біля нього з обох боків гості – Бельмега з Устерик, гордий і строгий ґазда, і ще якийсь дуже старий висохлий дідуган з Верхів – несли хрести, з яких лилося сонячне проміння. За ними Штефанко разом із кількома ґаздами несли балдахін над стареньким парохом, отцем Ґадзинським. Поруч ішли молоді священики, гості з Криворівні, з Рожна та з Соколівки. А далі співали, ідучи, красноїльський дяк, Милобожин та Дмитро. Знову дзвонили дзвони. Понад усі, хай і гучніші, дзвони виривався голос Гірського дива, злітаючи невинною і радісною піснею до лиця божого – сонечка, до Бога.
Як краплі та струмені високих джерел точаться зі скельних уламків, нашіптують із шуварів та гірських трав, булькотять і муркають у ямах та драговині, так із душ людських точилися й виривалися сердечні краплини, побожні струмені. Несвідомо, без наміру, несподівано, тут якийсь блиск замерехтів з неба, там отакісінький вогник живого Бога зайнявся.
І тут щось шепотіло, і там уже щось наспівувало, а там ледь затремтіло. І, як у повідь Черемошу звідусіль вливаються сильні й слабенькі струмені, так ці зблиски, тремтіння, шепотіння та співки Божі зливалися у відправі. Грали велику музику Черемошу…
Чи хтось сердечно співав, чи піднімав думки до Бога, чи торохтів бездумно молитви, а сам думав тим часом про стареньких, що в хаті чекають, про худобу, чи добре її нагодовано, або сидів у куті, шепотів і розмовляв, чи роззирався, чи дрімав, чи слухав дзвони та співи, – кожного підхоплювала служба Божа, огортала, мов повітря, несла його, як вода несе дараби з людьми. І чи хтось керує дарабами, чи спить на дарабі, чи п’є, чи танцює, чи молиться, – пливе разом із потужною течією Черемошу.
Після Служби Божої всі зібралися на цвинтарі. Дмитро став на невисокому горбі біля дзвіниці. Тримаючи в руках високий капелюх, прикрашений перами, і відгортаючи розчесані кучері, так до них голосно промовив:
– Слухайте мене, всі громади. Почуй мене, все пишне гірське ґаздівське товариство! Кортить мені дуже вашої мудрої ради скуштувати. Свобода є, кожен має право радити. Радонькою порадьмося, не зрадьмося. Бо то наша спільна справа, нас усіх зачіпає. Ніхто не сміє бути збоку.
Ви всі знаєте наш рід. А на Головах знають мене від дитини. Хоч у молодім віці буйність то не вада, але ж я не через буйність почав воячку із цісарськими слугами, з їх катушевим правом. Річ тільки в тому, що ми ніколи не давали згоди на ті рекрутації, ні на жодну неволю. Чи, може, хтось із вас давав коли згоду? Чи щось таке переказують старі люди? Чи давав хтось із вас колись дозвіл на те, щоби ці пущі, з первовіку наші, стали наче б засувами закривати, ніби панський город? Для того, щоби потім винищувати ліси по-лютерськи, як то тепер чинять на угорському боці? Чи хтось із нас підписав грамоту, чи хтось засвідчив таке право, щоб найнікчемніший посіпака, нікому не знаний, як тільки вдягне цісарську бляху, навіть найпершому ґазді смів відбирати зброю? І то тут, де кожен звір має зброю, якою його сам Бог обдарував. А може, ще стануть нам над головою, будуть наказувати, які пісні співати, з якою дівчиною брати шлюб, якою мовою говорити?!
А ми, чи ми змушуємо когось до нашого звичаю? Чи наказуємо панам або урядам носити довгі кучері? Або чи силуємо жидів ходити по храмах чи на полонинах клякати, до сонечка молитися?
Ні! Наша думка така: вони мають своє право, добре для них, а ми своє, для нас найліпше. Не просимо пана цісаря, ані не намовляємо його, аби для рівності їм також казав літувати по полонинах і спати при ватрі по колибах. То наша доля, з давніх-давен нам мила, а іншому може бути й огидна. А оті мандатори не тільки справедливі цісарські накази від нас затаїли, але ще й підмовляли цісаря, нашептали йому на нас, страху нагнали на пана цісаря.
Але ми їх прогнали з допомогою святого сонечка. Вигнали посіпак. Немала то справа. Тому тепер треба з цісарем єднатися по-ґаздівськи. Бо не може бути вічної сварки. Віддавна кажуть, що пан цісар – то суддя, від Бога даний над християнами. Не по-дурному кажуть. То най же буде, як сам Господь Бог. Оце йому скажу, очі йому відкрию. Нехай жодних посіпак сюди не присилає! Нехай також нами сам опікується так, як Бог, тоді, коли його про це просять. Як добрий сусід нехай буде, як батько.
Бог на небі – з первовіку! Пан цісар на своїй ниві цісарській. А ми тут на цій зеленій Верховині.
ebooksa