На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

– Аби всюди були такі розбійники! – казав Андрійко.

Загадки

Коли найкращі ґазди так старалися й дбали, щоб не загинув гірський рід, щоб діти та підлітки не розійшлися світом, раптово з’явилася предивна вість, надто добра, тому страшна:

«Цісар посилає свою доньку, цісарську панну, що називається Бараболя. Це вона народи порятує від біди, раз і назавжди! Відтепер уже ніколи не буде голоду. Новий цісарський посланець з’явився у Кутах. До нього чи разом із ним приїхала сама панна Бараболя».

Ходили також вісті про цісарські загадки: от-от, із дня на день вирушать разом із Бараболею в гори.

Вісті заграли, наче святочний дзвін; усі наставили вуха.

Дмитро Василюк про жодну цісарську паннуне чув, жодної панни на всьому цісарському дворі не бачив, сам цісар про жодну свою панну не згадував. Побратимство з цісарем, нова свобода? Не через уряди має приходити, а просто від цісаря! З губернії мають разом із пузатими урядниками чалапати загадки, про які йому найясніший побратим нашептав на вухо? Авжеж! Не бути цьому!

Тим часом головські буковинки та плаї зароїлися людьми, які звідусіль приходили на нараду до Василюка зі щораз новішими вістями.

Усі ці вісті голосно поширював у Кутах товариш із Дмитрової ватаги, Ґєник Квятковський, який з часу виправи на Кути крутився коло сплавів, торгував і шукав того, чого не губив. Був він родом зі шляхетського поселення Березова, колись допомагав гробареві, а потім довго був слугою священика. Зжився з цим, шепотів людям на вухо, що насправді сам є священиком. І справді одягався якось так, як напівгробар, напівклірик. Чорнота й блідість були його ознаками, одяг мав чорний, а лице бліде. Майстерно куховарив спочатку в отців добродіїв, потім із плином років – у товаристві розбійників Клима Бойчука. І врешті у Василюковому товаристві. Клим Бойчук вихваляв, як то розкішно готує Ґєник, що й сам митрополит на насмакувався б його наїдками. Священики у Яблунові та в Пістині тримали його, скільки могли, поки не нависли над ним небезпечні вироки. Тоді Дмитро прийняв його до свого товариства, але не вимагав від нього присяги. Після кутської війни Ґєник перейшов до водної торгівлі, ймовірно, їздячи не лише до Чернівців, але й до Молдавії. За його вихваляння, що насправді він є священиком, його прозвали міністрантом, а Чупрей кликав менш поважно – попівхвіст.

Андрійко, однак, казав: може, Квятковський перелякався колись якогось небіжчика, бо душа його не трималася міцно тіла, якось вільно присівши на плече, як перелякана яструбом курка. Але що? Важко знайти мудрішу людину від боягуза. Коли трясе штанами, сховавшись у якусь діру, має час подумати, кого боятися і як захиститися. Знаючи це, Дмитро використовував міністранта для виставлення варти, розуміючи, що страхополох зуміє пильнувати найкраще, а такий зухвалець, як Чупрей, засне навіть під шибеницею. Оберігаючи власну шкуру, Ґєник оберігав товариство, розставляв, міняв та контролював варти і завжди мав найточніші повідомлення про пушкарів, про ровти, про військо.

Коли до Кут приїхали нові посланці, крайскомісари й різні урядовці, Ґєник зголосився до них, пропонував свої послуги, щодня нові, і зносив їм із гір найдокладніші вісті. І став їм необхідний.

У цьому місці Андрійко, поправляючи себе, додавав:

– Видно, що боягуз тільки спочатку наймудріший, а в кінцевому рахунку дурніший від найдурнішого дурня. Не може вирішити, кого боятися найбільше, боїться всіх підряд і почерзі.

І ось загуділа з Кут нечувана вість. Не хто інший, сам міністрант скликав усіх від імені цісаря. Скликав юнаків та ватажків, скликав їхніх давніх переслідувачів, сільських поліціянтів, отаманів, пушкарів. Скликав дуків та бідаків, усіх від імені цісаря – як колись заповідав Дмитро у Дідову суботу. Скликав, щоб кожна громада відправила людей з кіньми до Устерік, бо там з’явиться цісарська Бараболя, щоб усіх нагодувати.

Вість нечувана, вість шалена. Міністрант від імені цісаря! Голод ледь втихав у краї, а тут нова якась біда надходила, як завжди, з міст, із Кут. Губилися у здогадках: одні казали, що уряди все сфальшували, інші – що пани залякали старого цісаря. Найбільш свідомі шепотіли, що князівна або фальшива, або збунтувалася проти цісаря. Були й такі, котрі повірили, що князівна Бараболя нагодує народ, потім гримне грізно, загадочки постануть, а бідаки зійдуть на доли, заживуть у дворах та містах і будуть відтоді жити в достатку.

Так чи інакше, люди поспішали звідусіль за викликом до Устерік. Збиралися й такі, що довго бідували, донедавна голодували. Бо почули, що має бути кінець голоду назавжди. Здалека не впізнав би, що прибули голодною весною, бо кожен, чоловіки й жінки, вбралися якомога гарніше. А вже зблизька було видно сині, бліді або жовті лиця, з лихоманковим блиском в очах. Так висмоктав їх голодний час. Тихими були розмови, тихими обговорення і навіть сварки.

Поволі Устеріки з усіх сторін наповнювалися прибульцями. Там, де ріки сходяться нижче лугів, на піску, на лавах, при столах, поставлених саме для цього, засіли урядовці в мундирах, губернські посланці. Довкола роїлися жандарми, жовніри, гайдуки, самі шарапатки. Головний урядовець, хоч за урядовим звичаєм вигодував собі великий живіт, тримався гордо, не озивався, часом нетерпляче дмухав у вуса. Біля нього, як чорний стовп, стояв високий жандарм. Це були вони, відома пара: Брнек і Брнатцік. Навколо сиділи та стояли мундири й сутани. Велика парада. У колі молодих священиків крутився і метушився сам міністрант Ґєник Квятковський. Що тут казати, не міністрант, а священик, тільки в руки його цілувати. Ззаду, прив’язані до паркана, стояли осідлані верхові коні, трохи далі – великі вози на колесах, досі не бачені в Устеріках. Луками крутилися всілякі кутські підпанки та слуги. Навколо збиралося щораз більше гірських людей, дехто підходив просто до Квятковського, інші віталися з достойниками. Головний Чин ледве кивав носом на привітання і постійно надимав вуса. Люди з цікавістю до нього приглядалися.

Коли побачили, що здалека наближається головський кортеж, натовп спочатку зашумів, а потім раптом стихнув. Достойники вставали з лавок, крутилися коло столу, поглядали на своїх коней, поглядали на дорогу, де за мостом стояв невеликий військовий загін. Головці їхали повільно. Батько Штефанко на самому переді, а син Дмитро за ним. Коли побачили такі знайомі їм позолочені галуни та мундири, на мить зупинилися. Ще більше оторопіли урядовці. Тоді Квятковський підбіг назустріч головцям. Кланявся Штефанові, кланявся Дмитрові. Дмитро відповів ґречно, уважнойого розглядав. Квятковський знітився, відвернувся, почав розмову зі Штефанком. Підніс очі до неба: «Дякувати Богу, дякувати Богу, що ви є». Достойники на хвильку сіли, бо знервувалися, і знову встали. Дмитро ґречно, мовчки вітався з посадовцями. Головний достойник намагався надути вуса, але в нього затремтіли губи, і він якось жалібно скривився. Чупрей так раптово сплигнув з коня, що кілька достойників відскочили вбік. Натовпом пронісся сміх. Старий Клим Бойчук скоса подивився на Дмитра, потім прикув погляд до Квятковського. Квятковський відвернувся. Пан Осьвєнцімський оглядав усе навколо з холодним виразом обличчя. Міни у чинів стали розгублені, всі довго чекали, ніби ніхто не знав, нащо прийшли. Врешті виступив старий змарнілий, але вусатий писар. Тримаючи в руці папір, закричав добродушно до Дмитра:

– Мій пане депутате! Пан цісар з любові до своїх підданих присилає Бараболю, щоб їх нагодувала. Але, щоби міг знати, чи маєш бути депутатом для Бараболі, прислав тобі три загадки. Якщо відгадаєш, то добре, будеш далі депутатом. Хто відгадає, буде депутатом до Бараболі… Послухайте загадки, цісарські піддані! Послухай і ти, пане депутате, у покорі до цісаря, бо, відгадавши, мусиш сліпо виконувати, що накажуть загадки…

Розгорнув папір. Папір був звичайний, жовтий, навіть бруднуватий, без жодних цісарських знаків, без золотої палиці. Люди про це перешіптувалися. Вусач-писар одягнув на ніс дротяні окуляри, зморщився, як старий папір, тобто прибрав урядової міни. Серед глибокої тиші видобув із себе найсильніший голос, який тільки міг, і зачитав: