На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

— Що то за змій, що сам себе з’їв?

Ці слова впали у занімілий натовп, що тепер забув про все на світі. Писар крутив свої руді вуса, почекав хвильку, Дмитро мовчав, а урядовці потихеньку присувалися до Ґєника.

Писар харкнув, щоб додати собі сміливості. Знову зачитував з жовтого паперу, поволі складаючи літери та слова:

– Нижче від пса, вище від коня, придатне для людини. Хоч раз щезне — чекає, страху більшого немає…

Дмитро нетерпляче шарпнувся, зморщився, але мовчав. Усі люди, не розуміючи, що відбувається, уважно дивилися на Дмитра. Писар полегшено закінчив:

— Щастя птах принесе, що в землі ся несе.

Завершив писар читання так:

– Такі ці три цісарські загадки, відгадайте їх, пане депутате.

Андрійко розповідав:

– Ніколи ще не було такого сумного мовчання, ані такого тяжкого. Лице Дмитра зблідло, сполотніло й витягнулося, саме як полотно на вітрі. Ніби воно одне манячіло на світі. Одне око дивилося окремо й друге окремо, обидва згасли і знерухоміли. Жодне не бачило нікого. Губа відділилася від губи. Ніс завмер і не дихав, мов не потребував повітря. Одна рука звисала окремо, а друга окремо. Кожна зів’яла по-своєму. Обличчя згасло, і вітер шарпав на голові кучері так завзято, ніби хотів їх забрати з собою. Ґуґля розвівалася високо, не тримаючись тіла. Кожна частина обличчя, кожен член тіла стирчали окремо, не в’яжучись з іншими.

Врешті Дмитро завмер, закрив рукою очі, стояв так непорушно: гада, який сам себе з’їв, не знав. Птаха, що під землею несеться, не міг собі уявити. Подумки побачив сідло, менше від пса, вище від коня. Зрозумів другу загадку-пастку. Крикнув, як зі сну: неволя! Разом із ним весь натовп закричав щось невиразне. Дмитро в думках уже побачив осідланих людей, на яких їхали посіпаки. Згорбився.

Але випростався, пронизавши поглядом достойників. Підніс свою палицю з патентом, з цісарським орлом. Писарчук з-під ока поглядав на Дмитра. Квятковський опустив очі й погладжував себе по полах чорної куртки, Брнек уважно розглядав свої власні вуса, а Брнатцік, як завжди, стояв, як пограничний стовп, помальований начорно. Натовп тиснувся лавою, щоб побачити Дмитра. Дмитро запитав:

– Який маєте цісарський знак?

Писарчук оторопів, повернувся до панків, молодий священик щось тихо договорював Брнекові. Той зробив кілька кроків уперед, але знову вернувся назад. Тоді священик закликав:

– Слухайте, люди, цього пана.

І Брнек, стоячи, коротко промовив:

– Мені ніякого знаку не потрібно. Цісар посилає послання чи мандати. Я є цісарський посланець, тобто мандатор. Нічого сам від себе. Чи стою, чи ходжу, чи сплю, чи кашляю – все від імені цісаря.

Ступив три кроки вперед.

Немов шелест вітру, пролетіло над гурбою: «Зрада, зрада». Потім якісь невиразні звуки прокльонів. І люди почали відступати так, як щойно напирали, поволі відходити, оглядатися й утікати. Покинули Дмитра всі, окрім головців і старих товаришів. Дмитро все ще був блідий, як ніколи досі, його очі палали ще більше, ніж завжди. Завагався.

Хіба б цісар?.. Але ні!