Ночами загадки вставали з паперової в’язниці, утікали і приходили до Дмитра. Заглядали через плечі, штовхали злегка буйними персами, щось шепотіли і зникали. Дмитро прокидався, вдивлявся у темінь.
Невдовзі вже всі дізналися про смерть старого цісаря. Про загадки не було вже ні слуху, ні вісті. Ніхто навіть не намагався дізнатися, де вони закопані чи поховані. Цісарський хлопчина – так оповідали – заляканий урядами, ані писнути не смів про загадки. Цілими днями й ночами підписував папери і ставив печатку, наче той засушений кутський правник. Марно займав святе місце. Так марнувалася цісарська спадщина.
У Туреччині Дмитро, Куділь та Чупрей спочатку розшукали козацьке військо, яке знайшло там прихисток під опікою турецького цісаря. Вступили до козацького війська, козаки прийняли їх, як своїх.
Баган та старий Клим зібрали нове опришківське товариство і бушували на волоському боці. І хто знає, де ще. Старий Клим, однак, затужив за краєм, вернувся додому. Невдовзі впіймали його посіпаки і розтрясли йому на тортурах кості. А Баган опришкував світами цілих тридцять років. Як тоді вийшов, так за тридцять років жодного разу не показався в хаті.
Про Дмитра потім було чути, що якась вдова, волоська чи турецька княжна, закохалася в нього. Наказала турецьким попам учити його письма і віри турецької. Але не такий був Дмитро, щоб серед тої попівні забути своє. Завжди був цікавий до всього нового, проте щодня по-християнськи молився до родового сонечка. Щодня увечері дивився в бік заходу, до Голів, куди мандрувало собі сонечко. Марив про старого Штефанка, Леля єдиного, людину, якій не було рівної на світі, з болем у серці згадував Оленку, дівчину, якій не було рівної на світі.
З часом він став великим володарем, став пашею, ватажком у турецького цісаря. Куділя та Чупрея завжди мав біля себе. Кажуть, що великі панські роди від нього там походять, на Туреччині чи у волоській землі.
Дмитро завжди беріг у серці думку про свій край. Куди мандрував, як воював проти всіх можновладців за свободу – чи в турецьких краях, чи на Україні, чи на Рабському березі28, чи в пустелі, – це вже інша, окрема розповідь.
Коли померла турецька пані, покинув воювати. Невідомо, як сталося, що Дмитро разом із товаришами захотіли стати ченцями, і Дмитро вже домовлявся про це з монастирською старшиною. Однак монахи, коли побачили Чупрея, трошки налякалися і стали їх відраджувати – мовляв, не для них це хліб монастирський. Тому осіли неподалік монастиря, всі утрьох на великій горі, що стирчить посеред моря. Очищали серця побожною радістю, вникали у світове письмо так, як колись відкрив це Дмитрові молодий жидівський побратим. Раз на рік, на весняне свято, видивлялися у морі шкаралупи та писанки, що мали приплисти здалека з рідних гір. Часом Дмитрові ще снилися загадки, як ясні зорі над батьківським краєм. Розповідав про це побратимам.
І більше ніхто нічого не чув про юнаків.
Через тридцять років, коли змінилися часи, повернувся Баган до хати. Діти, яких залишив у колисці або на печі, вже давно оженилися, застав у хаті ставних онуків. Сивоволосий, згорблений, але міцний ходив буковинками, згадував. Оповідав онукам про юнаків, про Василюка – без ліку, – хоча постійно остерігали його сусіди, хоча страшили пушкарями та жандармами. Дехто казав, що то Василюк запхав Гриця у цілу ту біду, яка тривала тридцять років, а Багановій на думку не спало винуватити Дмитра. Багато пережив Баган, бродив світами, не одну людину позбавив життя. Серце загартував, як опришок. І все ж йому набігали сльози, коли входив до Василюкової буковинки. Ховався в дуплі, співав сам собі розбитим старечим голосом:
Через нього всі ті вісті дійшли до наших часів.
Про кінець Дмитрового життя Андрійко оповідав неясно, скупо:
– Там над морем, на скелі, у монастирі захворів Дмитрик у молодому ще віці. Серце його заболіло, і помер. Не було жалоби ані плачу, родичі вже померли, а люди на Головах дізналися про це пізніше. Тільки пісня сюди залетіла.
Ось як закінчив свою розповідь той чудесний Андрійко:
– Коли помер Дмитрик, душа його була така легка, що летіла просто з турецького краю сюди, до Синиць, до небесної хвіртки. Звідти – а як, не ваша то справа! Дитятко Боже на ручках, що їх уночі побачив би на небі, як світять зоряно, забрало його до неба, до зірок. Але там високо, при тій брамі, на небесних сходах не погодились обидва строгі старці, Петро, Павло, аби Дмитрик відразу ввійшов до дворів небесних. Бо ж сам виліпив ляльку, сам зібрав на мандатора сонячні стріли. І навіть якщо мандатор заслужив на те, аби пси його розірвали і птахи роздзьобали, не може така душа, яка у собі смерть плекає, яка так застосовує чари та сонячну силу, бути в небесному палаці. Не може мандрувати собі з церкви до церкви сяючої, із зірки на зірку, як небесний подорожанин, зі скрипкою і золотими цимбалами. За тих гицелів, убитих на Буковці, святі не погнівалися. Тільки за того скаженого пса. Нехай за це просиджує собі Дмитро на небесних сходах. Нехай чекає, поки туди прилетить Куділь із флоярою. Наразі буде йому досить. Погодилося з цим Дитятко. І сам Дмитро це визнав. Зовсім не вважав це образою для своєї честі, щоби побути й почекати на небесних сходах.
Бо чи ж ви гадаєте, ґазди хрещені, що такі сходи небесні то так нічого собі? Так, якби у дворі в Криворівні чи у Станіславові мерз там на сходах чи на ґанку, чекаючи, заки панство з ласки вийде? Ні! То велика краса, велика таємниця.
Униз до найвищих гір спускаються ті величезні сходи-сади. Ідеш так весь час серед сніжного пуху, бродиш в іскристому пухові. Сонце там постійно світить, ночі нема. Дерева, кущі та кущики позагорталися в той пухнастий сніг, купаються в ньому. Але то не сніг, то квіти, що опадають із небесних дворів, летять із синього неба і грають усі разом, наче скляні дзвіночки. Коли зайдеш у такий лісок, нічого не видно крізь пух та сніжні намітки дерев. Ті сходи не стрімкі, борони Боже! Кожна сходинка – то ґанок із білого сяючого каменя, такий широкий, що майже не видно кінця. І серед садів, серед того снігу – тисячі пташок: червоних, синіх та срібних. Метушаться, цвіркочуть або радяться, розмовляють щасливо. Гей, і пустують, бавляться, набуваються, скільки можуть.
Сидить собі там Дмитрик. Серед квітів має ложе, ходить тими просторими ґанками, садами, огорнутими квітом, скільки хоче, як колись по Льодовій Бабі.
Полюбив Дмитрик ті сходи небесні. Поглядає вниз на Рахманську країну. І в далечінь – на рідну зелену Верховину.
То велика краса, велика таємниця.
ebooksa