Задумалися юнаки, слухаючи цю промову, деякі плакали, як малі діти. Тільки Куділь голосно озвався, а Куділь мало коли говорив:
– Я не складав ніякої присяги. Пам’ятаєш це, Дмитрику? Тільки дав слово лісове, стрілецьке. Слово – це життя, не можеш нені своїй повернути життя. Слово моє залишається з тобою, Дмитрику.
Ще чекали на Гриця Багана, а тим часом Дмитрик повістував їм, як колись:
– Послухайте, який сон мав мій лельо. Того дня мені його оповідав, коли я вернувся останній раз із Кремениці, коли застерігала мене рушниця. З’явився йому уві сні, прилетів до нього старий дід-сип, король вітрів. Мав голу сип’ячу шию і велику лису голову, оточену вінком білого волосся. Біле довге волосся спадало, наче грива, йому на шию. Ніс загнутий, як дзьоб. Коли склав крила, вони прикривали ціле тіло і волочилися по землі. Зухвалими пташиними очима довго дивився на тата. Потім узяв мене у свої крила і поніс до сходу.
– Подивіться, як той птах-вітер розбиває хмари. Як гуси розпорошені кудись летять. Така і наша доля, наша дорога. Така-от наука вітру.
На світі вже цілком випогодилося. Вітер порозбивав і порозривав хмари, і тепер вони пливли на схід.
Нарешті з Голів, дуже повільним кроком, повернувся Грицьо Баган. Було видно, як неохоче він розстався зі своєю хатою. Але лиш трохи відпочив, відразу, без зволікання, якнайшвидше хотів напасти на катівню:
– Підпалити, розвалити катівню, погуляти в місті серед полудня так, як співається.
Так йому захотілося.
Посміхався Дмитро, всі сумно посміхалися, згадуючи славетну виправу на летючих кораблях, згадуючи всі свої колишні бої. Дмитро і Грицеві давав золото, чимало золота, але Грицьо не хотів брати.
– Заробити треба, братчику! Ото тобі штука брати готові скарби! То не по-ґаздівськи. Коли тобі не дають жити звичайно, не дають плекати корів і теляток, то треба заробити, але самому, по-опришківськи! Як ті наші давні роди. Як опришок, то опришок! Я йду, а ви – як хочете.
Так казав Грицьо Баган. І хоча він якнайменше був схожий на ватажка, не одному з товариства закортіло повернутися до лісового життя.
А Дмитро ще для втіхи додав:
– Минуть колись усі ті мандатори, уряди, згниють під плотом, розлетиться на порох їхнє урядове право, розвалиться неволя, сама собою. І в нас, і всюди. Бо збережеться пам’ять про свободу, про стару правду – переживе пісня.
Поки вирішували, чи зібрати наново з Грицем добровільне товариство, чи вже розійтися, сиділи там при ватрі. Знали, що Дмитро все розуміє найкраще, однак, коли їх вигнали з хат, шкода було розходитися, шкода покидати старе товариство. Але що ж то за товариство без цього ватажка?
Дмитро вже нічого не говорив, тільки грав на флоярі. Інші також пробували флояри, щоби вторити. Мимовільно прилаштувалася, приєдналася одна флояра до другої. Грав Куділь, грав Чупрей і старий Клим, і пан Осьвєнцімський теж, і наймолодший із них Мартищук. З давніх товаришів бракувало тільки Лизуна, якого, коли впав від пушкарської кулі, добрі люди поховали десь там при плаї, над Просічним. Грали хором усі флояри, скільки їх там було. А коли Куділь натрапив на мелодію, звану Довбушевою, Дмитро, прощаючись із рідним краєм та з товариством, згадав пісню, яку виспівував собі на самоті під час першого зимування на Льодовій Бабі. Відклав флояру, заспівав пісню про те, як помирав Довбуш.
Змовкли флояри. Скінчилася пісня. Повноводний Черемош далі грав свою стару думу.
Отак востаннє зібралося це останнє славне товариство. Так слухало пісню ватажка, громового похресника. І так розійшлося. З болем, з неохотою, як частини тіла при смерті людини, що прощаються одне з одним, розлучаються і розпадаються.
Потім уже тільки поодинокі чутки доходили про долю юнаків.
Ще якийсь час Дмитро разом із Куділем та Чупреєм крутилися біля самого кордону. Може, попри все, чекали на нові цісарські патенти, на вісті про загадки…
ebooksa