Скінчилося тим, що отаман громади наказав загнати худобу до ґміни, а звідти щодня хтось інший брав її собі для вжитку. Тягали худобу в усі боки, корів доїли до останньої краплі, часом заїжджували коней до знемоги. Згадували собі один за другим, що вже саме час звезти дрова до зими, запрягали волів, перевантажували вози. А годувати? Дехто, правда, мав сумління, годував, а інші? Хіба ж то є сумління для не своєї корови, коли користь мала, на один лиш день? Нехай інші годують! За якийсь час кожен бачив, що худоба змарніла, та, хоч і панська, геть не подібна на власну сільську. Громадське пасовище було обскубане, тварини бродили від купки до купки, від травички до травички, більше відлежувалися, ніж рухалися. Але й рожнівці були людьми, зітхали часто: «Хай Бог боронить від справедливого розділу». Врешті отаман громади розізлився і погнав усю худобу на своє пасовище. І зараз же одні побігли зі скаргою до пана старости в Коломиї, а інші – в гори до Довбуша.
Не могли його знайти, бо Довбуш, розуміючи, як люди шкодують осиротілу худобу, і визнаючи це, шукав здобичі деінде. Помчав разом із товаришами аж під Суліґул на старий шлях, де купці переганяли далі куплені стада з Кутів аж на Угри. Вони зробили там засідку, терпляче чекали, нарешті дочекалися, легко розігнали купців та їхніх слуг пострілами, визволили худобу з купецької неволі та від забою, бо то були самі воли, годовані на печеню. І відразу верхами погнали їх аж під Соколівку. Перечекали там, відпочиваючи на горі у лісі, кілька днів, аж до неділі.
М’ясні воли були міжнародними. Ні мандрівні ярмарки, ні натовпи людей їх не лякали, за жодним кутом, стайнею чи пасовищем вони не сумували, через таке не марніли, однак, годовані кілька днів самою травою, хоч і гірською, якось посмутнішали. Бо хто ж не знає, що панська й міська печеня – це таїнство, і для цього печеного таїнства волів вигодовують упродовж двох поколінь закусками, напоями, словом, смаколиками, що ближче до ярмарку та забою, то вишуканіше. Воли навіть трохи змарніли, а все ж рухалися гідно, як пристало вгодованій процесії, що крокує у параді з торгу на торг, щоб привернути погляди купців. Коли опришки вигнали стадо на гостинець, від тої сили волів бухнула хмара куряви до церкви. А що у хмарі? Ясно-срібні воли ступають велично, наче Сонечко вигнало на пашу своїх дітей. Побачили їх соколівці, привітали, як добрий знак: «Вітання, воли м’ясисті, очей утіхо!» Коли довідалися, що це не тільки для очей, заметушилися і прийняли Довбуша хлібом-сіллю та вигуками на повні груди: «Слава, ватажку дарунковий! Роздавачу м’яса!» Без жодного клопоту прийняли подарунок, ніби лиш на це чекали. Смутку волячого не зауважили, цмокали і плескали волів, хоч для тих м’ясистих такі пестощі ні до чого.
Справа в тому, що наближався літній храм, велике щорічне свято Соколівки, на яке мали прибути гості з двох повітів. Тому при справедливому розподілі мало хто вибрав собі якогось вола для ярма, ділили їх переважно на храмову печеню, бо ж та печеня ніби з неба впала. Поцінували Довбуша, полюбили його щиро, бо вчасно згадує, що народові потрібно. Побачили, що те, що пани говорили проти Довбуша, – то брехні, важкі, як млинові жорна. І навіть те, що священики сипали з амвону, то як змолоти каміння замість зерна. Бо цілком ясно, що Довбуш не перевертає світ, навпаки, по-християнськи виправляє, бо дарує і влаштовує святочні забави на Божу хвалу в найважливіше свято року. Хто коли бачив такий храм на Соколівці? Оскільки мешканці хотіли себе показати, то не тільки доклали своїх запасів, бриндзи, сиру, гуслянки, а ще й потратилися, як могли. Швиденько послали до Косова коней, накупили і навезли кілька в’юків горілки, хліба й огірків. Тих знаменитих, котрі до танцю бадьорять, а після горілки тверезять, що ними уславився Косів. І якби він і так уже не був славним, треба було б його назвати Огірковим.
Вони вже бавилися після відправи, починаючи танцювати на церковному подвір’ї, потім танцювали вуличками і плаями від хати до хати, а музика всюди йшла за ними, коли прибігли люди з Рожнова зі скаргою до Довбуша. Розлючені і посварені, тут жменька, там жменька, нашіптували одні на других і всі одноголосно на отамана громади за те, що забрав худобу. І на старого священика, що безсоромно публічно ганьбив, а справедливий поділ назвав відкритою крадіжкою. Зіпсували забаву, бо розгніваний не на жарт Довбуш уже хотів чимдуж мчати до Рожнова. На щастя, було християнське свято, посвареним гостям з усіх кінців принесли печеню, горілку й усяких дарів Божих: «Спам’ятайтеся, любі гості, сварки на завтра й післязавтра, а нині свято Боже. Пригощайтесь, поділ справедливий». Уже кликали їх навіть до танцю, але ті сварки не припиняли, тому Довбуш разом із кількома опришками почвалав до Рожнова. Яро налетів на громадського отамана, аж тому ноги затряслися і язик закляк. Побачивши таке, Довбуш втамував гнів: «Ну, кажи вільно, не бійся». До отамана повернулася мова, він виправдовувався, що сільські люди такі дурні, а що найгірше – жадібні, заздрісні, нещирі, були б змарнували чудесну панську худобу, якби не він. На священика Довбуш не сердився, бо старий, і головне, то його діло кричати з амвону, як діло голяра голити раз на місяць бороду. Бороді кривди нема, і так відросте для того, щоб голяр мав свою роботу. Так само з гріхами. Мало того, Довбуш перепросив священика за галас і дав йому дуката на церкву, аби далі добре голив своїх парафіян. Бо ж було за що! Замість ділити худобу справедливо, вони самі поділилися на двадцять партій і сичали, нашіптували доноси, показували пальцем один на одного, а коли Довбуш розсердився, і один, і другий дивилися на нього вовком. Усе через той справедливий поділ! Довбуш розізлився остаточно, та як гаркне на них:
– Погани безсоромні, Бога не маєте. Замість радіти з поділу, злість і сварки плетете. Ви гірші від жидів! Жиди практичні і вдячні, а коли їх вперіщити Богом, тихнуть, як мухи під вітер. Таким, як ви, не давати треба, а обскубати слід, пір’ячко за пір’ячком, і то якнайшвидше, зараз після світанку!
Аж тоді їх заткало! А Довбуш гнівно, але справедливо скасував поділ і казав погнати худобу до Соколівки. Подарував її соколівцям і до поділу не втручався.
Щоби наладити забаву, соколівці продовжили святкувати. І так набувалися, як Соколівка ще не бачила, ще й дотепер старші люди згадують, що чули від старих. Опришки танцювали у хатах, на подвір’ях, на вуличках і постійно стріляли з пістолетів, наче на найгучнішому весіллі. Так розквітла святкуванням Соколівка, що сам пан дідич запросив увесь люд до замку на забаву. То був храм християнський, який має бути! Добре це видно, бо не було жодної сварки, ані павутинки після павучка, захованого у кутику, а лише широка забава, побратимство. Ще не раз пізніше, як засвідчують нові акти, Довбуш із товариством заходив до пана на замок і ніхто нікому не сказав жодного колючого слова, самі тільки ґречності. То був справедливий поділ!
Довідалися про все ясенівці, притьмом вирядили послів до Довбуша, запрошуючи на великий осінній храм у себе в Ясенові. Довбуш знайшов новий спосіб поділу, передовсім для того, щоб не нарікали, що безжально вириває худобу з рідних їй кутів і жене на чужину. Дорогою до Коломиї він затримав ціле стадо, що верталося з полонини за Прут. Наказав гнати його на Ясенів. Хоч худоба пройшла подвійну дорогу, не дуже було помітно, бо була випасена, виваляна у гірських травах, без сліду задухи стайні й готова до мандрівки.
Ясенівці чекали Довбуша перед церквою. По-купецьки домовилися між собою, без найменшої сварки. Бідарі чи не бідарі, але ті, що вийшли наперед перед церквою, аж ніяк не соромилися, а, звертаючись до священика, війта і до громади, доводили, що є бідняками. І одноголосно, мов церковний хор, навчений великим дяком, усі згідно бурмотіли: «Славно, славно», бо це нічого не коштує, і жоден не заперечував, бо свято, хоча Довбуш взагалі не перевіряв, бо вірив усім, котрі визнавали себе бідними. Справа в тому, що за кожним бідарем стояв багатший або й зовсім багач, який домовився з ним, що заплатить за подаровану йому Довбушем корову чи грошима, чи бриндзою, зерном, чи всім потрохи. Задоволені були і одні, й другі, бо кожен з того обміну отримував, що потребував. Найважливіше, що сусідська злагода не порушилася, і жодні плітки та ганьба не вийшли на яв перед повітом, як це сталося в Рожнові. Тому, хоч цілий повіт трясся зі сміху, як від осіннього вітру, Довбуш ніколи про це не дізнався.
Оповідають у Криворівні, і здається, що не дуже брешуть, що тамтешнім мешканцям також захотілося зробити добрий торг із Довбушем. Через те, що в горах роїлися опришки, купці сюди не приходили і базари були зачинені, тому не було ніякого руху, а корови і воли непомірно здешевіли. Ті з Криворівні вислали до Довбуша послів для того, щоб, замість мучитися і гнати для них худобу з долів, він закупив за дукати у Криворівні корів у багатих для бідніших. Довбуш погодився на таке, а потім багачі й бідніші, як і домовилися між собою, ділилися один з одним чи зарібком, чи удоєм, а війт того пильнував і справедливо розсуджував.
Вість про це рознеслася широко по громадах, і вони одна за одною метикували, як використати Довбуша. Раз казали, що йому треба прийти з допомогою, щоб поправив світ, бо Довбуш – то золото, золотіший, ніж найліпший пан із тих найдурніших, що постійно читають книжки, а потім вигадують з гарячки так само, як Довбуш. Іншим разом говорили, що Господь Бог для того призначив статечних людей, щоб вони користали з розбійників, як вдасться.
Сам Довбуш найпізніше дізнавався про змови та хитрощі. Очі йому відкрив випадок. Зустрів він на гостинці ґазду з Криворівні, який, хоч і вбраний, як на храм, сказав йому, що бідує. І питав Довбуша, як би він хотів – чи всі мають стати багачами. Довбуш відразу заперечив: «Зовсім ні, лише аби кожен мав досить, як Бог приказав». Ґазда втішився: «Це мені подобається, я теж не хочу бути багачем, тільки хочу мати досить». «А скільки ж тобі досить?» – питав Довбуш. «Одну корову, а потім побачимо. І не забутьте про мене, ясний пане ватажку». Довбуш послав йому корову і не забув про нього. За якийсь час сам прийшов і запитав: «Чи маєш досить?» Ґазда заклопотався: «Нє, ми підживилися трохи, діти і я, кишки нам розкрутилися, і з того виробили царинку з лісу. Сіна багато, але біда, що змарнується, ну і ріллі собі досить виробили, але без гною перестане родити. Треба мені, так тим часом, ще яких зо три корови».
Довбуш починав розуміти, що чим хтось має більше, тим він далі від того, щоб мати досить. Але самому йому було вже досить, став обминати села. Переконався, що він є людиною лісу, а не села. Та й інші товариші мали досить. Вернулися на Чорногору потомлені, забігані та знуджені. Сиділи на Кедроватій полонині в закритій скелями фортеці. Іванко Рахівський роз’яснював і потішав:
– Хіба ви не бачите, що тільки такі, як ми, мають досить, бо наше багатство ніколи не вичерпається, а ті сільські не нашого прагнуть, а протилежного?
– Яке ж то наше багатство? – питав Довбуш. – Золото у скелях чи в касах у багачів?
Іванко хитро посміхався.
– Ні, пане ватажку, наше багатство найзолотіше – час. Це наші комори незліченні! Поділ справедливий, іншим роботи-клопоти, а нам час.
Довбуш весело усміхався:
– Ну, добре, але що ж купиш за наші багатства?
ebooksa