Ще стоячи, княжна простягнула вперед руки у блакитних рукавах золото-блакитної ризи, як свята П’ятниця. Тримала їх перед собою, мов до танцю. Довбуш уже хотів подати руки, коли княжна промовила:
– Сідайте, Довбуше, біля мене. (Чому такі знайомі ці слова?).
Довбуш приніс стос подушок, сіли попліч, голова біля голови, чорна біля золотої. Як хлопець і дівчина, над якими час зупинився, бо відкривається майбутнє і щастя. Княжна говорила, кожне слово смиренне і кожне безповоротно виразне.
Довбуш слухав її, як свого віщуна, і ще з більшою охотою, бо щасливіше.
– Довбуше, – сказала вона, – найясніший пан прагне, аби ви стали гетьманом на всі його краї і далі на схід сонця, там, де ще немає слова, сила якого в самій вірності та повазі, а тому немає ладу свобідного. Одного від вас вимагає: заприсягніть на святій книзі, що будете лагідним, як батько, до всякої мови та віри, яких мати дітей навчила, ніби то була ваша власна мати.
– Панно ясна, – відповів Довбуш, – присягну на вірність кожній вірі, мові та родові. Білий чи чорний, строкатий чи зелений, бо така є мудрість і ласка королівська. Але як, де, коли?
Княжна жваво сказала:
– Це якраз найважливіше. Тому скажу вам ще більше: король дивиться далеко, дасть вам усе, як первородному синові. Подбає про війська, кораблі та про великі гроші, щоб не жебрати в сейму, підлещуватися до панів і підпанків. Щоб не зшивати абияк однодумної згоди і довіри, а щоб зродилася сама.
Довбуш нетерпляче закричав:
– Король, а має підлещуватися? Що ж то за світ! Отака згода і довіра зизувата? Як учую того, хто чекає, аби найясніший король виляв до нього хвостом, вгачу його топором, як блискавкою.
Княжна тихо посміхнулася:
– Почекайте, так блискавично не буде. І дитина не народжується за наказом чи бажанням, лише з призначення і коли прийде час. Найясніший пан прагне, аби не було гетьмана понад вас, аби слава перед вами полинула, аби ви повели народи до моря й поза море. Тоді згода народиться сама.
Княжна важко ковтнула і додала:
– Ось слова самого короля: «Щоб ані один псячий голос не смів загавкати».
Довбуш засміявся:
– Хай гавкає пес, вітер розвіє.
Княжна говорила дедалі швидше:
– Йдеться не тільки про це. Як ви знаєте, король не може призначити свого наступника, бо його має вибрати весь народ. Однак, коли прославиться такий звитяжний і молодий гетьман, який звідусіль вижене неволю, а біду до трону пригорне, виберуть його напевно. Але…
Довбуш радів, лиш не розумів, що то за «але». Випереджаючи його, княжна обережно вела далі:
– Тому ніхто, окрім короля і нас трьох, не має знати про ваші дотеперішні заняття. Найменше наш власний стрий, ясний пан воєвода, який щодо вас б’є тривогу і закликає почати на вас полювання.