Тепер ніхто туди не може пробратися. Ялина згнила, спорохнявіла й безслідно розсипалася. Печера засипана, поросла полонинською травою. Але це правда, що там, у тому підземеллі, ґаздував Дмитро.
Доки ще не було снігу, Дмитрик старався, як міг. І готувався до зимівлі. Він не був призвичаєний до праці, але лісову роботу знав, як кожен. Рубав і тесав на долі у лісі великі дерева. Потім приносив отесані колоди аж на гору до печери. І там, у тих льохах, вибудував якусь колибу. Може, таку низеньку, на вісім сторін, схожу на стіжок, зі стовпом посередині, як бувають і тепер лісові колиби. А ще наскладав собі дров для опалення. А з кам’яних плит поставив «кафлі», комин для виведення диму.
У цей час, мабуть, за зверненням кутського мандатора, зі Станіславова в гори вирушила каральна експедиція. Так мовить тогочасна пісня:
То кінні австріяцькі жовніри у білих мундирах, з потворними ківерами та великими плюмажами на ківерах, повільно просувалися до верхів’їв Черемоша; хитаючись на конях, розглядаючись по лісах, іноді задираючи голови догори, вони справляли враження, що шукають опришків та втікачів із війська. Але тільки й того навоювали, що поперевертали все у хатах, що бабам і старим дідам далися взнаки. Тимчасом Дмитрик далеко на Льодовій Бабі уже приготував свою зимарку.
Першу зиму він пересидів там сам-самісінький.
Коли сніги засипали полонини, Дмитрик іноді довго сидів вечорами при ватрі. У тій підземній самоті, у порожнечі неосяжного підземелля, темного й незвіданого, серед гірської пустки, зануреної в море снігових заметів, які привалювали гори ще одним шаром, – ватра була для нього, як життєдайне вим’я. В ній грало материнське серце. Її соки текли в нього. Зима стояла, мов крижана стіна, незмірна, сягаючи до неба, відділяючи його від усього світу. Морозний холод плинув звідусіль, наче велике безжальне море, вороже всілякому життю.
І серед цієї снігової пустелі ватра огортала його гарячим лоном, як колись неня оберігала животом. Він упівголоса примовляв до ватри, часом слухав, заслухався її співом, її материнським голосінням. А часом наспівував, наслідуючи її голос. Варив ячмінну кулешу й підсмажував солонину. Потім брав скрипку чи флояру і вигравав собі або наспівував усіх пісень, які знав. При цьому співав так голосно, як міг, аж часом відгукувалося в підземеллях. Поволі йому почали приходити, тлумитися в голові, часом під звуки колискової, що її співала ватра, нові пісні та слова, яких він досі ще не чув. Складалися йому самі пісні про те, що було, про те, що буде, і про те, як би могло бути. І так він їх випестив, сидячи при ватрі в підземеллі, «викохав» серед зими нові співанки, цвіркотливі й летючі, як молоді ластівки, або сміливі та стрибучі й пустотливі, як кізки.
А от скаржитися йому ніколи й на думку не спадало. Бо ж і виспівував тільки для себе. І знав, що хоч би як він там галасував, ті звуки з підземелля не доходили назовні, на полонину. Хоч би цілі армії прийшли на полонину, Дмитрик їх не почув би. І ніхто також не міг би додуматися, що тут під землею, у льохах, про які забули років, може, й тисячу тому, у цій самоті та бідуванні лісової, печерної людини снуються казки та пісні. Що сидить там молодий золотоволосий співак, похований серед кам’яних руїн, закопаний, засипаний снігом, без слухачів, без слова людського, без іншого голосу, крім співу ватри. І видумує пісні, кпить із кутських переслідувачів, а смертельну Льодову Бабу обзиває.
Коли він переставав співати, глухо було у підземеллі, як на тому світі. Напевно, декому було би страшно, кричав би від жаху, щоб заглушити страх криком. Дмитрик засинав спокійно, вночі кілька разів прокидався і, стиха наспівуючи, підживляв ватру.
Наставав день – тоді Василюк відвалював плиту й вилазив через вирву під ялиною. Видряпувався на великий обледенілий стовбур. Звідти дивився вперед на схід. Мовчки низько кланявся святому сонечкові, тихо посміхався до нього, як дитина, простягав руки і шепотів молитви. Потім танцював на пні на честь сонечка і виспівував: «Сонечко, Ти Сонечко, Божа дитиночко». Далі йшов довгим і широким стовбуром до Льодової Баби, Одокії. Коли йшов так після довгої ночі веселий, привітний і товариський Дмитрик, мабуть, часом мав охоту привітати її сердечно:
– Боже помагай, Бабашко. Як ся тобі жиє на світі? Чи не скуштувала би кулеші, бриндзи чи солонинки? А може, співанки нової послухаєш?
Та коли він побачив її лице, до половини заслонене сніговими хустками, облудне обличчя, глухе і сліпе, знав уже, хто то є: сама зла доля проклята. Давав їй тоді ляща по носі і голосно з неї сміявся. І це йому додавало сили.
Але головною страшною силою Льодової Баби є те, що вона нічого не розуміє. Бо якби щось розуміла, то хоч варто було б з неї сміятися. Бо коли б хоч цей сміх вона розуміла, то й сама б зігрілася. Розтанули б її льодяні покриви, розтанули б і розтеклися. І, може, тоді вона змогла б рушити з заклятого місця. А так стоїть скам’яніла, зледеніла. Нічого не питає, не бачить, усе витримує. І віє без кінця холодом, морозить, умертвляє, втоптує в лід.
Навіть упосліджені, вже від народження збідовані й потоптані нею люди ховаються від виду злої долі, закривають очі та заслоняють голови плахтами, не хочуть вимовити її проклятого імені. Може, тому вже давно її назвали Одокією, що означає «добра з’ява». Але навіть уві сні, коли часом лиш мигне її упиряча тінь, ти стогнеш, чоловіче, і прокидаєшся з криком, спітнілий від жаху.
А той юначок, хоч його для щастя, як видно, весь світ божий вибрав і благословив, щодня проклятій Льодовій Бабі у машкару споглядав, щодня з неї глузував:
– Вій собі, відьмо-зимнице! То твоя робота. Серця ватри мені не загасиш. Хоч би гинув на цій тут полонині, ще сміятися буду і співати.
І так жодне з них не перемогло другого. Мовчала і студила Льодова Баба, сміявся і співав Василюк. Кожне для себе.
Щодня він виходив до сонечка й до Льодової Баби і доти перебував на полонині, доки було ясно. Коли сніг тверднув, він огортав ноги вовняними капчурами, брав рушницю і ходив далеко полонинами. Оглядав світ. Дивився на широкі котловини над Білою Рікою, на страшні ліси над Черемошем, споглядав на сніжні пагорби Чорногори. І якби хтось у сонячний, сліпучо-ясний зимовий день дивився з Чорногори на Льодову Бабу через сильні скла, то здалека не бачив би, напевно, тих незліченних кольорових крапель і райдужного пилку, викресаних сонцем, але, може, побачив би Дмитра, як гарну червону крапочку, як маленьку зозульку, що повзе по сніжному просторі.
У гарні дні, коли пригрівало сонечко, коли зливи блиску і водоспади світла стікали на білий світ, Дмитрик почувався щасливим і вільним. Не раз собі думав, як би воно було, якби його тоді на Буковці забрали кутські живодери і разом з рештою інших молодиків потягли десь далеко, по гостинцях, по кам’яних дорогах, на в’язничну жовнірську долю, так, як вірмени женуть на заріз стада худоби з полонин. Коли він так собі гадкував, радісний спів сам виривався йому з грудей і плив серед білих просторів, розігрітих сонцем, що іскрилися під сапфіровим склепінням.
«Гой-гоя», – плив спів, наче голос трембіти аж на Чивчин, а луна відповідала у борах над Попадинцем. Що тут зла доля, Льодова Баба, може йому зробити, коли небо оточує його, як великий дзвін, а сонечко розігралося, як серце дзвону.
ebooksa