Було раненько перед світанком, зірки вже зблідли, коли з узлісся він побачив, немов верхівки святині, розлогі, розчепірені, вкриті ясним листям стовбури Василюкової буковинки. А поміж ними – вигнуті дахи батьківської ґражди. Далі на північ, високо над Просічним, зеленіла ще більша Шкіндова буковинка. Він знав, що там, де зеленіють два прадавні буки-близнюки, є таємне, заховане у заглибленні джерело та корито-поїлка. І туди по воду приходить чорноока Шкіндова дівчина. Він стояв так і дивився, як на найбільше диво. Коли б узимку на Гостовім або далеко на Чорногорі перед ним з’явився блискотливий драконячий замок у вирі світла, він не дивувався б так сильно, як тепер, коли побачив свою хату й рідні буковинки. Раптом десь унизу, в гаю над Річкою зозуля задзвонила свій перший вранішній сигнал. І відразу ж озвалися співом розбуджені нею дрозди, зяблики та іволги. На мить якимось дивом перегорнулися назад сторінки його долі. Він сам не вірив, що став лісовою людиною. Бо ж так завжди з дитинства слухав ці голоси птахів на світанку. Було йому тепер, як тоді, коли на Благовіщення ходив раненько з татом до церкви аж на Красноїлля. Одну службу відправляли на буковинках і гаях зозулі та малі пташки, а другу – священик із дяком і ґаздами у церкві. Він несміло заходив усередину церкви, осяяної світлом воскових свічок. А тепер зі ще більшою побожністю, хрестячись і піднімаючи руки до сонця, він входив до своєї буковинки. На знак привітання ударяв буки-близнята по стовбурах, наче старих другів по плечах. Входив до своєї оселі, яка, хоч йому і світ перевернувся, стоїть тут, ще не провалилася і не розвіялася, мов туман.
Але – замкнулася перед ним брама лісової в’язниці, коли він уже виходив на волю.
Хата була порожня і зачинена, мешканців і худоби не було. Було видно, що святий Юрій уже був або наближався, і що всі вирушили з худобою на спільне пасовисько —для переведення худоби через вогонь, для весняних обрядів та весняного святкування. Він не міг туди піти і тут чекати не міг. Лише вирізав сокирою перед порогом хати свій знак сонечка і стрілку в напрямі верхівки Льодової Баби. Він посидів у затінку буків, сумно дивлячись угору на їхні гілки, на їхні кучеряві вітцівські голови. І знову видряпався на хребет. Знов огорнув його пронизливий полонинський вітер. Знову засунулися на серці засуви й скували залізні ланцюги.
Він гасав хребтом, по полонинах по кілька днів поспіль, щоб постійно бачити щось інше: ліси жерепу, скелі та берди, далекі розлогі види. Але що більше гір він бачив, завжди нові гори, то більш безнадійною була його в’язниця, то більш безкрайою. Він утікав від цього простору, летів уперед полонинськими просторами, ніби щось його гнало, перекидаючись на корчах, ранячись і закривавлюючи лице. Шал охопив молоду голову. Він рвав на собі волосся, порозривав одяг. А часом, пошепки або стогнучи, з безтямним хрипінням, повторював болісні викрики ріки:
– Гуки! Де ж ви, мої Гуки? Визволіть мя, Гуки!
Гуки ж, мої Гуки. —
Тільки луна відповідала, тільки глибоко у ярах та пущах шуміли потоки.
Молодецький рій
Не раз ми вже чули, як відбувалися весняні зльоти лісових людей. Не один повістун це описував: як вилізали з зимарок, коли бучки зазеленіли, а шишки порожевіли, як сходилися звідусіль, збиралися, гукали, віталися й вирушали на виправи. І кожен повістун здалека нам це гарненько показує, неначе виставу в театрі чи кольорові малюнки. Хто знає, чи Андрійкові теж так вдасться. Зате він веде тебе, брате, за руку туди, просто у ті темні старі пущі й у ті далекі часи. І тепер уже гейби з тобою відбувається те саме, що було з молодцями. Хоч від цієї самоти задуха смутку стискає тобі серце, у кишках бурчить від голоду, у голові б’ють дзвони від обурення та гніву, однак плечі наповнюються юнацькою силою, а груди розпирає гордість. От якби рубонув чи мандатора, чи самого губернатора, то накрився б той, бідака, тоненькими ніжками, і тріснули б йому білі парадні штанята на самому задку.
У різні часи по-різному відбувалися ці зльоти. Такий бунтівник, як Довбуш, відкрито скликав усіх і самим трембітанням із полонини вже був здатен перетворити на свою ватагу весь народ. По-іншому було, коли навесні стягувалися на верхи, у домовлене місце, старі бійці, досвідчені опришки.
А ще інакше тепер, у Василюкові часи, коли розпорошені, затаєні та збідовані молоді втікачі, як налякані голуби, що розлетілися з розбитої соколом зграйки, поволі виринали зі своїх гір та шукали один одного по лісах і полонинах. У ті часи вже не тільки у ближніх горах, але й на пустинній Верховині зимувало, переховувалося багато втікачів, біженців та приблуд, хоч мало ще там було колиб і полонинського господарства. Але зате там було де ховатися у тих просторах, тож нераз вони один про одного не знали, адже навіть дими від ватри випускали надвір спеціальними прихованими кахлями. А тепер навесні не один утік із долів, не один перебрався сюди зі сховків, ближчих до сіл.
На весну по верхах починали з’являтися високі дими – молодецькі знаки та сигнали. Порозумівшись так з полонини на полонину димом ватри, молодики знаходили один одного. Дехто був майже без зброї, а хтось такий хворий, що ледве ноги волочив. Не один живився цілу зиму кулешею без солі або жив із м’яса впольованої дичини. Мало хто був добре чи хоч би тепло одягнений. Бо хоч і мав у хаті досить одягу, не було часу схопити з собою, або ж утратив голову, коли тікав, і нічого теплого не взяв. У чорних просмолених сорочках, із розкуйовдженим волоссям, із сажею на обличчі, на ногах вони мали якісь почорнілі шмати замість капчурів, постоли, покручені від сушіння при ватрі. Однак воліли так бідувати, ніж дати себе зашнурувати у військові гамаші чи в кайданах годувати собою тюремних вошей21.
Сходилися вони повільно, обережно, виглядаючи крізь гущавину жерепу, слідкуючи і загострюючи увагу. Бо хоч пушкарські та військові ровти рідко заходили у високі полонини, і то хіба на якусь сплановану велику облаву, все ж кожен леґінь добре знав цю історію походу шибениць у гори. Знав, що шибеничка всюди чигає, і не мав охоти бігати крізь «ґасю», тобто вулицю з ліщинових палиць, призначених для дезертирів.
Підійшовши ближче, вони тричі перегукувалися, відповідно до пори дня: писком яструба чи пугуканням сови. Побачившись нарешті – оскільки не були знайомі, – вони оглядали один одного довго і пильно, здалека випитували один одного, часом із пістолетом у руці, з пальцем на цинґлі або із занесеною бардкою, зближаючись тільки на відстань польоту топірця. Врешті укладали знайомства і побратимство. Тим часом знайомі сердечно віталися, гучно сміючись, майже плачучи, потискаючи і трясучи руки, безперервно викрикуючи питання та відповіді, граючи на флоярах, танцюючи й вівкаючи, ділячись харчами, тютюном і порохом.
Коли вже утворився цілий рій, починали розмовляти, радитися. Радилися, звідки взяти ватажка. Бо, як бджоли матки, вони потребували ватажка, аби вказав їм, що мають робити з бідою і з силою, зі своєю лісовою недолею і з юнацькою свободою. Багато які з чужих заволоків, були злидарями і не мали у горах родини та побратимів. Натомість інші, хоч і заможні верховинські хлопці, ніколи не висували носа далі від гір, ба навіть дальших гірських поселень уже не знали. Тому такі мали б постійно кружляти коло власної хати, коло власного села. І так, ясна річ, потрапили б до рук пушкарів. Отож ватажок був необхідний. І мусив це бути хлоп не тільки сміливий і сильний, але й бувалий, досвідчений і кмітливий. Було б ще краще, якби трапився чоловік учений, як казали «глибокоукий», або навіть обізнаний у примівках та чарах, із верховинського роду.
Отак сиділи молоді, обдерті вигнанці там високо на полонині Лостун, на захід від витоків Черемоша. І десь там на краю величезних гущавин та лісів жерепу вони випалили собі невеличку полянку біля самої полонини, прилучку. Розклали ватру і пекли над вогнем м’ясо з оленя, якого вбив довбнею мисливець Куділь. І там при ватрі розповідали один одному про свої пригоди та в чинки, про втечу й зимівлю. І радилися, радилися довго про те, який ватажко їм був би потрібний.
Серед полів кукурудзи або серед високих пагонів квасолі влітку часто яскравіють на підгірських городах довгими смугами маки: рожеві, білі, червоні, пурпурні. Одні нерозгорнені, стулені в брості, інші розкриті, простягають кольорові руки, а ще інші – з осипаними пелюстками. Отак яскравіють у людській пам’яті ці спогади про юнаків, хоча вже повмирали їхні внуки та правнуки.
Були там тоді між ними – як переказують – ті славні втікачі з війська: Чупрей! – Куділь! – Лизун!
Хтось може собі подумати, що то якісь незграби, просто собі дезертири. А то були справжні вояки, не гамашеві. Крикни на них, то відразу полетять тобі воювати царів і здобувати міста чи замки, хоч би й сам Царгород.
Ще від осені сидів тут у сховку Мартищук, молодий, майже дитя, але завзятець. Він підстрелив якогось комісара нібито цісарських лісів, високого достойника з губернії. Мартищук був мисливцем, ішов собі лісом, за слідом звірини, сам-один, тільки з рушницею. А пан комісар у товаристві достойників і пушкарів. Мартищук взагалі не шукав зачіпки, але панок заволав:
ebooksa