– Гей же, опришку! Нашим цісарським лісом лазиш і крадеш?
Мартишовий хлопчина відповів, як дорослий чоловік:
– Паночку! Ліс цей божий і людський від первовіку, не твій. Скорше ти злодій, ніж я, ґаздівська дитина!
Тоді панок закричав на пушкарів:
– Голя! Лапайте того зуха! В’язати його!
Таких жартів хлопець узагалі не знав. Стрілив не роздумуючи. І так чудова комісія не вдалася, а Мартишина втік до лісових хлопців.
Ще там був ґаздівський хлопець Дуня з Жаб’я, який надто сміливо нагадував про борг якомусь митному стражникові. Стражник утікав на коні, а Дуня мчав за ним і кричав, що аж цілі Синиці чули: «Не пущу тебе, не пущу, віддай моє!» І, догнавши, вхопив коня за вуздечку. Митник зліз із коня і ударив Дуню гарапником по голові. Але Дуня так його рубонув барткою, що той так і залишився на місці. Це бачило багато людей.
Молодому Булидзі неминуче загрожувала шибениця, бо на храмі в Ясенові – хоч, може, по-п’яному – він співав сороміцькі пісеньки, що висміювали й ображали мандатора і, як казали, самого цісаря Йозефа… І ще вчив тих співанок інших людей.
Підгірські селяни Жолоб і Ґрида втекли від жорстокого панщизняного комісара, бо донедавна у їхньому селі була свобода.
Молодий ґазда з Криворівні, Білоголовий, побив і якось необачно трохи ушкодив пушкаря, який занадто чіплявся до його жінки. І за це вже йому була призначена катівня в Кутах. Тож він залишив жінку, ґаздівство і сховався тут. Міщанин Піскозуб мав бути публічно битий на ринку в Коломиї і втік перед самою екзекуцією. А шляхтич із Березова, Грабовецький, з причини злих часів і браку лицарських занять, під час недільної бійки порубав біля двадцяти людей, серед них і пушкарів. І вже не мав що робити у Березові. Серед утікачів були ще якісь «панове» Осьвєнцімський та Ясєльський, гонорові, але ґречні. Невідомо, що трапилося з ними, бо вони до нічого не признавалися. Грали собі спокійно в карти, а інші мовчки придивлялися, цікаві невідомої їм панської моди. Також якийсь шарапатка Хлюпкевич, служник, утік від свого пана аж до чорних хлопців. Зі старших людей там був тільки Клим Бойчук. Ватага, до якої він належав, була розбита і розсипалася, а він тут перезимував і тепер виліз із зимарки. Клим був не просто собі дід, а гордий, бувалий опришок, із тих сторовіцьких, що пам’ятали Довбушеві заповіді. Здолали його тоді, однак, це зимування і неміч. Він лежав біля ватри і не відзивався. Було ще кілька військових утікачів, але як вони звалися, того нема в переказах. Приплуталися й такі охочі, що перед тим ще нічого не зробили, просто весна, просто охота гуляння, а може, й цікавість звабили їх на верхи.
Найбільше вигукував, жартував і верховодив у розмові леґінь, званий Чупреєм. Він був у полотняному шпитальному одязі і мав накинутий на плечі сірий, довгий суконний військовий плащ.
Стояв, спершись на карабін із насадженим баґнетом, і, коли говорив, часом вимахував тим карабіном над головою. Вже давно, ще перед військовою службою, його у Жаб’ї назвали Чупреєм через велику вицвілу чуприну, що завжди безладно стирчала у нього на голові, як у пугача. Великі, темні, глибоко посаджені очі весь час зухвало сміялися. І реготав він якось дивно. Викапаний пугач. Мав великі, білі зуби і так складені вуста, що зуби завжди було видно. Здавалося, ніби він постійно з когось глузує. Коли говорив хтось інший, він поглядав на нього скоса, мружачи очі, так, ніби ніхто на світі, крім нього, не вмів сказати нічого доречного. Чупрей, утікаючи з війська, збунтував у шпиталі жовнірів і за короткий час учинив кілька вбивств. Його шукали всі уряди, за його голову призначили кілька нагород, хоч і не знали, що це один і той самий. Він трохи скидався на ватажка, але був якийсь надто голосний. Мабуть, від радості, що добрався у гори, так постійно галасував і патякав.
Біля нього сидів, тримаючи в руці флояру, гарний і спокійний ґаздівський молодик. Високий, худорлявий, трохи кволий, але дуже зграбний, з нахмуреним обличчям та сірими очима. То був Куділь. Чуприну мав стрижену по-військовому. Лише він один зі всіх був одягнений чисто. Мав на собі під кольоровим кожухом червоний каптан, що запинався на петлі та блискучі ґудзики, червоні штани й широкий шкіряний пояс. Руки мав делікатні, видно, що музикант. Весь час він уважно слухав, що говорилося, наче погоджувався. Коли сидів так непорушно, мов замріяний, могло здатися, що він повільний. Тимчасом усі знали, що, окрім Дмитра Василюкового, не було, мабуть, бігуна понад Куділя. Є багато предивних історій про його мисливство і стрілецтво. Одного разу він полював на дика з топором. Перший удар схибив, то ж уже поранений перед тим із пістолета дик, якого загоничі вигнали з гори до яру, де чекав Куділь, повалив його з розгону вагою свого тіла. Але Куділь відразу підхопився на ноги. Летячи і стрибаючи вниз стрімким яром, він догнав дика і поклав його, розтрощивши йому голову топором. Іншого разу, опершись до дерева, він відбився від цілої зграї вовків, убиваючи лісовою бардою одного за другим. І тепер догнав із засідки оленя, що вийшов пастися на полонину, й убив його довбнею – через брак іншої зброї, приготувавши учту товаришам.
Коли переривалися розмови й оповідання, Куділь награвав собі потроху на флоярі. Пробував тони та мелодії, а потім уже грав добре. Всі мимоволі слухали. Солодкі і сумні звуки видобував Куділь із флояри. Він добре вмів грати стару Довбушеву мелодію, похмуру і легку водночас. «Не вода то льодова гримить, летячи зі скелі».
Коли вони так безладно то говорили, то знов притихали, Чупрей вигукнув:
– Знаєте, що вам скажу? Панове молодці! Нехай кожен розкаже, що з ним сталося, як утікав, воював і бідував. А інші хай тим часом слухають. То, може, таким способом побачимо, кого варто поставити за ватажка.
Здавалося, що Чупрей заволодів уже цілим товариством. І, перш ніж хтось зголосився, він почав розповідати про себе. Широко розставивши ноги, він стояв, спираючись на карабін, часом ніжно його погладжуючи:
– Оце є мій кріс. Цісарський військовий карабін. Варто на нього подивитися, то вже все видно, розкажу вам його історію. І мою теж.
Був я – повних сім місяців – у цісарських гамашах. У білому як борошно мундирі, мов гусінь мальована, ходив. Спочатку не хотів утікати ані вириватися з війська. Думав, то бабські забобони і небилиці боятися війська. У хаті в нас небагато жилося, бідно велося. Хай тільки – думав – дадуть мені того кріса в руки. Хай лиш допустять мене до гармати, ого! Того мені вже не відберуть. Ми молоді, ми молодці, ми самі собі зробимо війну, як нас закортить. Чи з турком, чи з сироїдами, чи з самими панами – все одно. Скарбів собі принесу, світу надивлюся, воювання панського, жовнірського навчуся. Гай! Ото їм потім покажу, чи пушкарям, чи мандаторам, як чіпати мене, Чупрея.
Так я собі думав. Але по-дурному.
ebooksa