Йому кортіло побачити там, яким би він міг бути мером у маленькому містечку минулого століття. Потім, коли Сабіна почала поволі роздягатися, надів їй на голову той котелок. Обоє стояли перед люстром. Вони завжди роздягалися перед ним, розглядаючи своє відображення. Вона була у спідній білизні, а на голові той котелок. Потім зрозуміла, що те видовище збуджує їх обох.
Як це стало можливе? Щойно той котелок на голові був жартом. То що, від комічного до еротичного один крок?
Авжеж. Дивлячись на себе у дзеркало, спершу вона бачила тільки бурлескну ситуацію; та згодом комічне потонуло в збудженні: котелок уже перестав бути жартом, обернувшись насильством; насильством над Сабіною, над її жіночою гідністю. Вона бачила себе в люстрі, з голими ногами, у трусиках, крізь які просвічував трикутник між ногами. Білизна увиразнювала чар її жіночності, а твердий чоловічий фетровий капелюх знищував її, нівечив, робив кумедною. Томаш стояв поруч із нею вбраний, і з того випливало, що видовище, яке вони обоє спостерігали у дзеркалі, врешті здавалося не жартом (адже й він мав би стояти в білизні й котелку), а радше приниженням. Замість того, щоб відкинути це приниження, вона гордо і зухвало демонструвала його, наче дозволяла себе прилюдно ґвалтувати, аж, не в змозі вже витерпіти, повалила Томаша додолу. Котелок упав з її голови й покотився під стіл; тіла їхні сплелися на килимі біля дзеркала.
Повернімося ще раз до того котелка.
Передовсім то був невиразний спогад про забутого діда, мера маленького чеського містечка минулого століття.
По-друге, той капелюх належав Сабіниному батькові. Після похорону її брат загарбав собі все батькове майно, і з гордощів вона рішуче відмовилася боротися за свої права. Тільки іронічно заявила, що візьме той котелок, єдину річ, яку вона успадкувала від батька.
По-третє, то був реквізит еротичних ігор із Томашем.
По-четверте, то був символ її самобутності, яку вона культивувала навмисне. В еміграцію вона не могла взяти багато одягу, то, прихопивши зі собою цю чималеньку і непотрібну штукенцію, мусила відмовитися від багатьох корисних речей.
По-п’яте, за кордоном той котелок став об’єктом сентиментальності. Їдучи побачитися в Цюриху з Томашем, вона узяла зі собою капелюх і наділа, коли відчиняла йому двері готельного номера. І тоді сталося те, чого вони й не очікували. Той котелок не був ні кумедний, ні збудливий — він був просто пам’яттю про минуле. Обоє розчулилися. Кохались, як ніколи досі: не було вже місця для непристойних сцен, адже та зустріч стала не продовженням еротичних ігор, коли вони щоразу вигадували якусь нову витівку, а підсумком часу, піснею на згадку про їхнє минуле, чуттєвим висновком несентиментально! історії, що губилася у темряві часу.
Котелок став мотивом музичної партитури, якою було Сабінине життя. Той мотив повторювався знову і знову, щоразу набуваючи іншого значення; ті мотиви струмували котелком, наче вода річковим руслом. І можна сказати, що то було Гераклітове русло: «Не можна двічі ввійти до тієї самої річки». Котелок був ложем річки, і Сабіна бачила, як щоразу там біжить інша ріка, інша семантична ріка: та сама річ щоразу набувала іншого значення, але це значення (як ото відлуння чи ціла низка відлунь) відбивало всі попередні сенси. Прожите щоразу звучало дедалі багатшою гармонією. Вони розчулювалися в готельному номері в Цюриху виглядом того котелка і кохалися майже в сльозах, бо та чорна річ була не лише згадкою про їхні любовні ігри, то була і пам’ять про Сабіниного батька і про діда, який жив ще за тої пори, коли не було ні автомобілів, ні літаків.
Тепер, звісно ж, можна ліпше зрозуміти, яка прірва ділила Сабіну і Франца: він жадібно слухав розповіді про її життя, а вона так само слухала, що розповідав він. Вони достеменно розуміли логічний сенс слів, що їх промовляли, та не чули дзюрчання семантичної річки, що пливла тими словами.
Тим-то Франц і збентежився, коли Сабіна наділа перед ним отой котелок, адже це було так, наче до нього заговорили незнаною мовою. Ні безсоромним не видавався йому той учинок, ні тим паче сентиментальним, тільки незрозумілим, тому що спантеличував відсутністю значення.
Поки люди ще більш чи менш молоді й лунають лише перші акорди їхньої музичної партитури, вони можуть складати її разом і обмінюватися мотивами (як Томаш зі Сабіною обмінялися мотивами котелка), та якщо вони зустрічаються у зрілому віці, їхня музична партитура вже більш чи менш завершена, й кожне слово, кожен об’єкт означає щось інше у партитурі одне одного.
Якби я навів усі розмови поміж Сабіною і Францом, то перелік їхніх непорозумінь склав би чималий словник. Обмежимося невеликим словничком.
3
ЖІНКА
Сабіна не обирала долі бути жінкою. А те, що ти не обрала, не можна вважати ні твоєю заслугою, ні твоїм ґанджем. Якщо вже тобі накинули цей стан, думала Сабіна, то треба змиритися з ним. Безглуздям видавалося повставати проти того факту, що вона народилася жінкою, так само, як і пишатися тим.
Під час однієї з їхніх перших зустрічей Франц сказав з особливою інтонацією: «Сабіно, ви жінка». Вона не зрозуміла, чому він заявив про цю новину так урочисто, наче Христофор Колумб сповістив про появу американського берега. Тільки згодом збагнула, що слово «жінка», яке він так увиразнив, було для нього не окресленням однієї з двох статей людського роду, а означало цінність. Не всі жінки гідні були зватися жінками.
Та якщо Сабіна — жінка для Франца, то хто для нього Марі-Клод, його дружина? Ось уже два десятки років вона погрожувала накласти на себе руки, якщо він покине її. Франц був зачарований тією погрозою.