Марі-Клод не дуже йому подобалася, але її кохання видавалося величним. Він відчував, що негідний такого великого кохання й гадав, що повинен низько схилитися перед ним.
Отож схилився він до самісінької землі й побрався з нею. І хоч вона виявляла почуття такої високої сили тільки тоді, коли погрожувала звести себе зі світу, в глибині його душі жив той імператив: ніколи не кривдити Марі-Клод і поважати в ній жінку.
То була цікава фраза. Він не казав «поважати Марі-Клод», а казав «поважати в ній жінку». Та якщо Марі-Клод власне жінка, то хто та інша жінка, яка ховається в ній і яку він повинен поважати? Може, це платонівська ідея жінки?
Ні. То була його мати. Ніколи й на думку йому не спало б, що в матері він поважає жінку. Він обожнював свою матінку, а не якусь жінку в ній. Платонівська ідея жінки і його мати були одне й те саме.
Йому було дванадцять, коли мати лишилася сама, тому що Франців батько раптом умер. Франц підозрював, що з нею сталося щось серйозне, але мати ховала свою трагедію за нейтральними і виваженими фразами, щоб не травмувати його. Якось вони зібралися до міста, та, як виходили з дому, Франц помітив, що на ногах у матері різні черевички. Він збентежився й хотів було сказати про те, але боявся її вразити. Дві години ходив він із матір’ю, не зводячи очей із її ніг. Саме тоді почав розуміти, що таке страждання.
ВІРНІСТЬ І ЗРАДА
Він любив її змалку і до тієї миті, коли провів на цвинтар, любив і в спогадах. Із того виснував, що вірність — найперша із чеснот, що вона надає цілісності нашому життю, яке без неї розпалося б на тисячі минущих вражень, немов на тисячі друзок.
Франц часто розповідав Сабіні про матір, може, це був його підсвідомий розрахунок: він припускав, що Сабіну зачарує його здатність бути вірним, що в такий спосіб він прихилить її до себе.
Та Сабіну приваблювала зрада, а не вірність. Слово «зрада» нагадувало їй батька, провінційного пуританина, який по неділях малював вечірнє сонце, що сідає над лісом, і ружі у вазі. Завдяки йому вона ще змалку почала малювати. У чотирнадцять років закохалася у хлопчину її віку. Батько злякався і на цілий рік заборонив їй самій виходити з дому. Якось він показав їй репродукцію з Пікассо і кепкував з неї, гучно регочучи. Якщо вже не могла вона кохати хлопця свого віку, то принаймні зуміла перейнятися кубізмом. Здавши на бакалавра, вона подалася до Праги з підбадьорливим враженням, що зрадила свою родину.
Зрада. Змалку батько і вчитель у школі товчуть нам, що це найгірше, що можна собі уявити. Але що таке зрадити? Зрадити — це вийти за межі. Вийти за межі й податися в невідомість. Сабіна не знала нічого ліпшого, ніж податися в невідомість.
Вона вступила до Академії мистецтв, але їй не дозволили писати, як Пікассо. Треба було обов’язково практикувати те, що звалося соціалістичним реалізмом, і в Академії мистецтв малювали портрети вождів комуністичної партії. Її прагнення зрадити батька так і лишилося непогамоване, адже комунізм — то був іще один батько, так само суворий і обмежений, що забороняв кохання і (пора була нелегка!) Пікассо. Вона побралася із одним пересічним празьким актором лише тому, що його всі вважали ексцентричною особою й обидва батька його й на поріг не пустили б.
Потім померла мати. Приїхавши після похорону до Праги, вона отримала телеграму: батько так засумував за матір’ю, що завдав собі смерті.
Її посіли докори сумління: хіба недобре було, що батько малював квіти у вазі й не любив Пікассо? Хіба не можна було зрозуміти його страхів, що донька завагітніє у чотирнадцять років? Хіба це так смішно, що чоловік не може жити на світі без дружини?
Її знову охопило бажання зрадити — зрадити свою первинну зраду. Вона заявила чоловікові (тепер вона вже не вважала його ексцентричною особою, радше нікчемним п’яничкою), що кидає його.
Але якщо зрадив Б задля того, щоб зрадити А, то це ще не означає, що ти примирився з А. Життя розлученої художниці нітрохи не схоже на життя її зраджених батьків. Перша зрада непоправна. Вона викликає ланцюгову реакцію, й відбувається ціла низка зрад, кожна з яких віддаляє нас від початкової зради.
МУЗИКА
Для Франца це мистецтво, що межує з п’янливою, майже діонісійською красою. Можна бути в захваті від роману чи картини, але п’яніти можна від Дев’ятої симфонії Бетховена, від сонати для двох фортепіано й ударних інструментів Бартока чи від співу «Бітлз». Франц не проводить розмежування поміж великою і легкою музикою. Те розмежування видається йому лицемірним і старомодним. Він любить і рок, і Моцарта.
Для нього музика — це визволителька: вона позбавляє його самоти і замкненості, бібліотечної куряви, відчиняє в тілі ті двері, крізь які душа може вийти у світ і брататися з людьми. Він любить танцювати і шкодує, що Сабіна не ділить із ним цього захоплення.
Вони вечеряють у ресторані, й гучномовець супроводжує той обід голосною ритмічною мелодією.
Сабіна каже: