Франц хитає головою.
— У заможному суспільстві люди не мають потреби працювати руками і присвячують себе розумовій праці. Стає дедалі більше університетів і студентів. Щоб студенти могли скінчити університет, вигадують теми для дипломних робіт. Цих тем сила-силенна, адже предметом дослідження може стати що завгодно. Цілі теки пожовклих паперів нагромаджуються в архівах, що мають іще сумніший вигляд, ніж цвинтарі, адже в них ніхто не заходить навіть у поминальні дні. Культура зникає в неймовірній кількості продукції, у лавині знаків, у безумі кількості. Повір мені, одна-єдина книжка, яку заборонили у твоїй колишній країні, цінніша, ніж мільярди слів, що їх випльовують наші університети.
У тому ж таки розумінні можна було б збагнути і Францову прихильність до всіх революцій. Колись він симпатизував Кубі, потім Китаю, аж, переповнившись огидою до їхніх жорстоких режимів, змирився з тим, що лишився йому тільки цей океан літер, які нічогісінько не важать і нічого спільного не мають із життям. Він обійняв посаду викладача в Женеві (де не буває демонстрацій) і самозречено (на самоті, без жінок і демонстрацій) опублікував декілька наукових розвідок, які здобулися на певний розголос. Потім настав такий день, коли в його житті, немов одкровення, з’явилася Сабіна; вона приїхала з країни, де вже давно зійшли нанівець усі революційні ілюзії, але існувало те, що найдужче захоплювало його в революціях: життя, яке розгорталося в масштабах надзвичайного ризику, сміливості й смертельної небезпеки.
Сабіна повернула йому віру у велич людського призначення. Вона була ще прекрасніша, бо за її постаттю стояла болісна драма її батьківщини.
На жаль, вона не любила тієї драми. Слова «в’язниця», «переслідування», «заборонена література», «окупація», «панцерники» були для неї позбавлені романтичного відтінку. І тільки слово «цвинтар» іще тихенько відлунювало в її вухах, мов ностальгійний спогад про батьківщину.
ЦВИНТАР
У Чехії цвинтарі немов сади. Могили вкриті травою і різнобарвними квітами. Скромні пам’ятники ховаються в зеленому листі. Увечері на кладовищі горять свічки, аж здається, що небіжчики влаштували дитячий бал. А певно, дитячий, адже небіжчики невинні, мов діти. Хоч яке невеселе бувало життя, на цвинтарі завжди панував супокій. Під час війни, за Гітлера, за Сталіна, за всіх окупацій. Коли їй було сумно, вона сідала на мотоцикл і їхала якнайдалі від Праги, щоб погуляти на одному з улюблених цвинтарів. Ті сільські кладовиська на тлі блакитних пагорбів були гарні, немов колискова пісня.
Для Франца цвинтар був лише мерзенним звалищем костомах і каменюк.
6
— Ніколи не сів би я за кермо. Надто вже боюся потрапити в аварію! Якщо навіть не вб’єшся, то залишишся калікою до кінця свого життя! — сказав скульптор, несамохіть ухопившись за вказівний палець, якого він мало не одчикрижив, тешучи дерево. Якимось дивом лікарі зуміли врятувати того пальця.
— Нітрохи! — голосно сказала Марі-Клод. — Я потрапила в автокатастрофу, й це було чудово! Ніде не було мені так добре, як у лікарні! Я не могла стулити очей і читала вдень і вночі.
Усі недовірливо дивилися на неї, і її це вочевидь тішило. До Францової неприязні (він пам’ятав, що після тієї аварії дружина була страшенно пригнічена і постійно скиглила) долучався захват (оте вміння Марі-Клод очуднити все, чого вона зазнала, свідчило про її виняткову життєздатність).
— У лікарні, — провадила вона, — почала я ділити книжки на дві категорії: денні й нічні. Адже є книжки для дня, а є такі, що їх можна читати лише вночі.
Всі зобразили на обличчях захоплений подив; тільки скульптор, який тримався за пальця, кривився від прикрої згадки.
Марі-Клод обернулася до нього.
— До якої категорії зарахуєш ти Стендаля?
Скульптор не почув і збентежено звів плечима. Мистецький критик, який стояв поруч, сказав, що, на його думку, Стендаля читати треба вдень.
Марі-Клод хитнула головою і голосно заявила:
— Де ж пак! А от ти й помиляєшся! Стендаль — нічний автор!
Франц неуважно слухав суперечку про денних і нічних авторів, думаючи лише про те, що ось-ось має надійти Сабіна. Обоє довго міркували, чи варто прийняти запрошення на коктейль, який організувала Марі-Клод для всіх малярів і скульпторів, які виставлялися в її галереї. Сабіна уникала Францової дружини, відколи запізналася з ним. Та, остерігаючись викрити себе, врешті вирішила, що буде природніше і не так підозріло, якщо вона прийде.