За два роки після від’їзду з Чехії вона цілком випадково опинилася в Парижі у річницю російського вторгнення. Того дня відбувалася демонстрація протесту, і вона не могла втриматися, щоб не взяти в ній участі. Молоді французи вимахували кулаками і вигукували гасла проти радянського імперіалізму. Гасла їй подобалися, та вона з подивом зробила висновок, що нездатна вигукувати їх разом з усіма. Поміж демонстрантами могла витерпіти лише кілька хвилин.
Сабіна сказала про це французьким друзям, і ті здивувалися: «То ти не хочеш боротися проти окупації твоєї країни?» Вона хотіла сказати їм, що за комунізмом, фашизмом, усіма окупаціями і вторгненнями криється засадниче, універсальне зло; для неї образом цього зла були натовпи людей, які йдуть, вимахуючи кулаками й одностайно вигукуючи ті самі слова та фрази. Проте Сабіна знала, що не зможе пояснити їм цього. Вона збентежилася й перевела балачку на інше.
КРАСА НЬЮ-ЙОРКА
Вони годинами вешталися Нью-Йорком: видовище змінювалося із кожним кроком, наче вони простували звивистою гірською стежиною, що в’ється прегарною місциною: якийсь молодик стояв навколішки посеред хідника й молився; за кілька кроків від нього, притулившись спиною до дерева, спала прекрасна негритянка; чоловік у чорному костюмі йшов через дорогу, жестикулюючи, наче диригував невидимим оркестром; у чаші фонтана жебоніла вода; довкруг нього сиділи будівельники й обідали. Металеві драбини спиналися стінами потворних будинків із червоної цегли, але ті будинки були такі потворні, що аж здавалися красивими; зовсім поруч височів скляний хмарочос, за ним іще один, з невеличким палацом в арабському стилі, з вежами, галереями і позолоченими колонами.
Сабіна думала про свої полотна: там теж зображені були речі, що не мали нічого спільного між собою, — будівництво доменних печей, а в глибині гасова лампа; або ж іще одна лампа, у якої скло розлетілася на дрібні скалки, зависнувши над похмурим краєвидом болота.
Франц сказав:
— У Європі краса завжди навмисна. У всьому вгадується естетичний задум і тривалий план; згідно з тим планом, готичний собор або місто доби Відродження будувалися цілі століття. А краса Нью-Йорка має зовсім іншу основу. Це ненавмисна краса. Вона постала без навмисного людського задуму, як ото сталактити в печерах. Ці самі по собі бридкі форми випадково, без будь-якого плану потрапляють у таке неймовірне сусідство, що раптом їх осяває магічна поезія.
Сабіна сказала:
— Ненавмисна краса. Авжеж. Можна сказати: помилкова краса. Перш ніж цілком зійти зі світу, краса існуватиме ще кілька хвиль, але помилково. Помилкова краса — остання стадія історії краси.
Вона подумала про свою першу вдалу картину, про ту, що на неї помилково ляпнула фарба. А певно, її полотна були створені за принципом помилкової краси, і таємною, справжньою батьківщиною її є Нью-Йорк.
Франц сказав:
— Можливо, ненавмисна краса Нью-Йорка багатша і розмаїтіша, ніж занадто сувора і продумана краса людського проекту. Але це не європейська краса. Це чужий світ.
Як це? Невже є щось таке, у чому вони не погоджуються?
Ні. Тут теж є різниця. Чужість нью-йоркської краси нестримно вабить Сабіну. Вона чарує і Франца, та заразом і лякає його — викликає тугу за Європою.
САБІНИНА БАТЬКІВЩИНА
Сабіна зрозуміла його стримане ставлення до Америки. Франц — утілення Європи: його мати походила з Відня, батько був французом. А він швейцарець.
Зате Франц у нестямі від Сабіниної батьківщини. Коли вона розповідає йому про неї і про своїх чеських друзів, коли він чує слова «в’язниця», «переслідування», «танки на вулицях», «еміграція», «листівки», «заборонена література», «заборонена виставка», то почуває якусь чудернацьку заздрість, що поєднується з ностальгією.
Він зізнається Сабіні:
— Якось один філософ написав, що все, що я кажу, бездоказова спекуляція, й назвав мене «майже неправдоподібним Сократом». Мені здалося, ніби мене страшенно принизили, і я відповів йому, причому гнівливо. Уяви собі, цей кумедний епізод — найповажніший конфлікт, якого я зазнав у житті! Моє життя натоді сягнуло своєї драматичної кульмінації! Ми з тобою живемо в різних вимірах. Ти увійшла в моє життя, мов той Ґуллівер у королівство ліліпутів.
Сабіна запротестувала. Сказала, що конфлікти, драми, трагедії нічого не означають, не мають ніякої вартості, не заслуговують ні на повагу, ні на захват. Усі можуть лише позаздрити Францові, адже він спокійно виконує свою роботу.