Образ понурого чоловіка з величезною гривою, який промовляє: «Es muss sein!»
Що лишилося від Франца?
Напис: «Після довгих блукань він повернувся додому». І тощо, і тощо. Перш ніж нас забудуть, ми обернемося кічем. Кіч — це проміжна станція поміж буттям і забуттям.
Частина сьома
Усмішка Кареніна
1
Вікно виходило на схил, що поріс покрученими тілами яблунь. Над схилом ліс затуляв обрій, і крива лінія пагорбів губилася вдалині. Увечері, коли на блідому небі з’являлося біле кружало місяця, Тереза виходила на поріг. Місяць, що висів у небі, яке ще не встигло вкритися пітьмою, скидався на лампу, яку забули погасити вранці й вона цілісінький день світилася в покої мерців.
Покручені яблуні росли на схилі, й жодна не могла покинути місця, де пустила коріння, — як ото і Томаш із Терезою не могли покинути того села. Вони продали автомобіль, продали телевізор і радіо, щоб придбати цей будиночок зі садком у селянина, який перебрався жити до міста.
Податися на постійне мешкання в село — то була єдина змога утекти, яка ще їм залишалася, адже в селі постійно бракувало робочих рук, а житла тут було чимало. Нікого не цікавило політичне минуле людей, які погоджувалися працювати на ланах або лісниками, і ніхто їм не заздрив.
Тереза була щаслива, що вони покинули місто, що перебувають тепер далеко від шинку з пияками й далеко від жінок, які залишають дух їхніх вагін у Томашевій чуприні. Поліція перестала звертати на них увагу, й оскільки згадка про інженера переплуталася у її пам’яті з епізодами на горі Петржин, вона вже насилу розрізняла, що було в тих згадках від дійсності, а що — від сну. (Та й чи був інженер на службі в таємній поліції? Може, був, може, й ні. Адже є чимало чоловіків, що винаймають помешкання для інтимних зустрічей і не люблять кохатися з тими самими жінками більше одного разу).
Отож Тереза була щаслива і вважала, що домоглася свого: вони з Томашем були разом, і вони були самі. Самі? Тут я мушу бути точнішим: те, що я прозиваю самотністю, означало, що вони урвали всі стосунки з давніми друзями і знайомими. Наче стрічку, розітнули вони навпіл своє життя. Проте їм було добре в товаристві селян, з якими вони працювали і вряди-годи ходили одні до одних у гості.
Того дня, коли вона познайомилася з головою місцевого кооперативу в курортному містечку, де всі вулиці перейменували російськими назвами, Тереза раптом відкрила у собі образ села, що закарбувався в її свідомості від прочитаного у книжках або від її предків. Гармонійний світ, у якому всі становлять велику родину, що живе спільними інтересами і звичками: щонеділі ходять до церкви, потім до шинку, де чоловіки збираються без жінок, а в суботу в тому-таки шинку грає маленький оркестр і все село танцює.
Та комуністичне село нітрохи не скидалося на той старосвітський образ. Церква була в сусідній громаді, й туди ніхто не ходив, зі шинку зробили контору, тож чоловікам уже не було де зібратися й хильнути пива, а молоді не було де потанцювати. Відзначати релігійні свята заборонили, а офіційні нікого не цікавили. Найближчий кінотеатр був у містечку, кілометрів за двадцять відтіля. Після робочого дня, коли люди під час відпочинку весело перегукувалися і розмовляли, всі зачинялися у своїх оселях з новітніми меблями, від яких, наче холодним протягом, віяло несмаком, і втуплювалися у світляні екрани телевізорів. У гості одне до одного не ходили, хіба що перекидалися кількома словами зі сусідом перед вечерею. Усі хотіли перебратися в місто. Село не пропонувало нічого, що могло б бодай трохи пожвавити інтерес до життя.
Може, тому що ніхто не хотів залишатися в селі, держава і втратила над ним свою владу. Хлібороб, який перестав бути господарем на землі і зробився робітником, що працює на ланах, вже не цінує ні краєвидів, ні своєї праці, йому нема чого втрачати, адже немає того, що він міг би утратити. Завдяки тій байдужості село зберегло певну частку своєї автономії і свободи. Голову кооперативу не призначали згори (як було з усіма міськими начальниками), а обирали його селяни, він був один із них.
Оскільки всі хотіли поїхати, Томаш із Терезою були у винятковому становищі: вони приїхали сюди добровільно. Люди користувалися кожною нагодою, щоб перебути день у довколишніх містечках, а Томаш із Терезою прагнули залишатися там, де вони були, і незабаром пізнали мешканців того села ще ліпше, ніж ті знали одне одного.
Голова кооперативу став їхнім справжнім другом. У нього була дружина, четверо дітей і порося, яке він видресирував, наче пса. Порося те звалося Мефісто, воно було гордістю і забавою для всього села. Бігло на поклик, чистеньке і рожеве, воно дріботіло на своїх чотирьох ратичках, наче огрядна жінка на високих підборах. Уперше побачивши Мефісто, Каренін збентежився й довго гасав круг нього й обнюхував. Аж незабаром заприятелював із кнурцем і волів дружити з ним, а не зі сільськими собаками, яких зневажав, тому що вони були поприв’язувані коло халабуд і весь час без ладу і без причини дурнувато гавкотіли. Каренін належно оцінив ту рідкісну істоту і, зважуся сказати, дуже пишався дружбою із поросям.
Голова кооперативу радів, що зумів допомогти своєму колишньому хірургові, й потерпав, що не може допомогти йому більше. Томаш став водієм вантажівки, возив людей на лани або ж перевозив різний реманент.
У кооперативі були чотири короварні й невеличкий хлів для сорока телят. Терезі доручили глядіти їх і двічі за день виганяти на пасовисько. Сусідні луки призначалися для косовиці, тож Тереза гнала своє стадо до далеких пагорбів. Телята потроху випасали траву й на дальших вигонах, і за рік Тереза обійшла з ними всю околицю. Як ото колись у містечку, вона брала зі собою книжку і на луках розгортала її і читала.
Скрізь її супроводжував Каренін. Він навчився гавкати на телиць, коли вони казилися і намагалися чкурнути подалі від стада; видно було, що це дає йому задоволення. Ніколи його функцію «годинникового маятника» так не поважали, як тут, де не було ніякої нагоди для імпровізації. Адже час, у якому жили тут Тереза з Томашем, наближався до регулярності Каренінового часу.
Якось після сніданку (то була пора, коли всі мали вільну часину) вони гуляли з Кареніним узгір’ям коло хати.