— Не подобається мені, що він кульгає, — сказала Тереза.
Каренін справді припадав на ліву лапу. Томаш нахилився і помацав її. На стегні була невеличка ґуля.
Наступного дня він посадив пса в кабіну і подався до сусіднього села, де був ветеринар. За тиждень знову заглянув до нього і дізнався, що в Кареніна рак.
Через три дні він прооперував його удвох із ветеринаром. Коли привіз Кареніна додому, той іще не оговтався від наркозу. Лежав із розплющеними очима на килимі коло ліжка і стогнав. На стегні була виголена шерсть і видно було рану зі шістьма швами.
Трохи згодом він пробував звестися. Але марно.
Тереза перелякалася: то він уже не зможе ходити?
— Не бійся, — сказав Томаш, — він іще під анестезією.
Вона спробувала звести його, та він клацнув зубами. Уперше спробував її укусити!
— Він не знає, що це ти, — сказав Томаш. — Не впізнає тебе.
Вони поклали пса коло ліжка, де він хутко й заснув. Вони теж уклалися спати.
Каренін розбудив їх о третій ранку. Він махав хвостом, топтався по них лапами, шалено і невтомно лащився.
Уперше розбудив він їх! Завжди бувало чекав, коли хтось із них прокинеться й лише тоді плигав на ліжко.
Та цього разу, отямившись посеред ночі від наркозу, він не міг стриматися. Хто знає, з якої далини він повернувся! Хто там знає, які примари ганялися за ним! І тепер, побачивши, що він удома, і впізнавши найближчих істот, не міг утерпіти, щоб не поділитися своєю шаленою радістю, яку він почував від повернення і від нового свого народження.
2
На початку книги Буття пишеться, що Бог створив людину, щоб вона панувала над птахами, рибами і тваринами. Звісно ж, книгу Буття написала людина, а не коняка. Немає ніякої певності, що Бог справді хотів, щоб людина панувала над іншими створіннями. Найімовірніше, що людина вигадала Бога, щоб освятити владу, яку вона загарбала над коровою і конем. Авжеж, право вбивати оленя чи корову — єдине, у чому одностайно згодне все людство, навіть під час найкривавіших війн.
Це право видається нам беззаперечним, адже ми перебуваємо на вершині ієрархії. Але нехай-но до цієї гри долучиться ще й третій учасник, наприклад гість з іншої планети, якому Бог скаже: «Ти будеш паном над усіма створіннями з усіх інших зірок» — і вся очевидність книги Буття опиниться під сумнівом. Людина, яку запряже у повіз марсіянин або перевертатиме на рожні мешканець Молочного Шляху, напевне, згадає, як полюбляла розрізувати на тарілці телячі котлети, і перепросить (згодом) те сердешне телятко.
Тереза іде за стадом телят, підганяє їх, деколи картає якусь теличку, бо телята часом так пустують, що урешті, задерши хвоста, можуть побігти невідомо куди. Її супроводжує Каренін. Ось уже два роки він день при дні ходить із нею на пасовисько. Спершу його дуже тішило, що він може бути суворий із телятами, може гавкати на них, сваритися (його бог звелів йому панувати над худобою, і він страшенно пишається тим). Але сьогодні Каренін насилу плентається за стадом, шкутильгаючи на трьох лапах: на четвертій кровить рана. Вряди-годи Тереза нахиляється й гладить його по спині. За два тижні після операції стало зрозуміло, що рак не відступив, і Каренінові дедалі гіршає.
Дорогою вони зустрічають сусідку, яка йде до короварень у гумових чоботях. Вона зупиняється. «Що з вашим цуциком? Здається, він кульгає!» Тереза відповідає: «У нього рак. Він помре», — і відчуває, як горло її стискається і голос перехоплює. Сусідка помічає сльози в її очах і майже обурено каже: «О боже, хіба можна так побиватися через пса!» Не з гнівом вона це каже, вона добра жінка, а радше щоб утішити Терезу. Тереза знає це, вона досить довго вже мешкає в селі, тож розуміє, що якби селяни любили своїх кролів так, як вона любить Кареніна, то не вбивали б їх на їжу і всі вимерли б із голоду. Проте зауваження сусідки видається їй неприязним. «Знаю», — каже вона, не заперечивши, але поспішно відвертається і йде далі. Вона почувається самотньою зі своєю любов’ю до пса. Зі сумною усмішкою думає вона собі, що повинна приховувати цю любов ще ретельніше, ніж подружню невірність. Любов до пса обурює. Якби сусідка дізналася, що вона зраджує Томаша, то тільки весело поплескала б її по спині зі змовницьким виглядом!
Отож вона простує далі зі своїми телятами, що труться боками одне об одного, і думає собі, що це дуже симпатичні створіння. Сумирні, без хитрощів, часом пустотливі, мов дітлахи: вони скидаються на тлустих п’ятдесятирічних пані, що корчать зі себе чотирнадцятирічних дівчаток. Нема нічого зворушливішого, ніж корівки, коли вони граються.
Тереза ніжно дивиться на них і думає (ця думка весь час спливає їй у голові вже два роки), що людство паразитує на коровах, як солітер на людях: воно приссалося до них, мов п’явка. Людство паразитує на коровах — немає сумніву, що таке визначення дала б людині у своїй зоологічній класифікації нелюдина.