Можна вважати це визначення простісіньким жартом і поблажливо йому всміхнутися. Та коли Тереза поважно замислюється над ним, земля втікає у неї з-під ніг: ідеї ці небезпечні й віддаляють її від людства. Вже у книзі Буття Господь дав людині право панувати над тваринами, але ми можемо це витлумачити і так, що він віддав їх під опіку людини. Людина не власник, а тільки завідувач планетою, якому колись доведеться давати звіт за управління нею. Декарт зробив вирішальний крок у цьому напрямі — він учинив людину «паном і власником природи». Проте існує якась глибока залежність поміж цими словами і тим, що він категорично відмовив їм у праві на існуванні душі. Людина — пан і господар, а тварина, каже Декарт, лише механізм, жива машина, «machina animata». Коли тварина стогне, то вона не скаржиться на біль, це просто рипіння кепсько налаштованого організму. Коли рипить колесо у возі, то це не означає, що возові боляче, а просто те, що не змастили вісь. У такий спосіб потрібно тлумачити і скарги тварин, тому не варто засмучуватися через собаку, якого живцем ріжуть у дослідному центрі.
Телята пасуться на луках, Тереза сидить на пеньку, а Каренін — біля її ніг, поклавши голову їй на коліна. Тереза згадує допис на кілька рядків, який вона прочитала у газеті років із десять тому: там писали, що в якомусь російському місті повбивали всіх псів. Той невеличкий і, на перший погляд, незначний допис уперше змусив її здригнутися від жаху перед цією величезною країною.
Допис провіщав те, що сталося потім: у перші два роки, що минули після російського вторгнення, про терор іще не йшлося. Оскільки майже вся нація була обурена окупаційним режимом, росіянам треба було знайти поміж чехами нових людей і наділити їх владою. Але ж де їх знайти, якщо віра в комунізм і любов до Росії були мертві? Вони знайшли їх поміж тими, які намагалися за щось помститися життю. Потрібно було живити, підтримувати й утримувати напоготові їхню агресивність. Спершу належало нацькувати їх на тимчасову ціль. Нею стали звірі.
Газети почали публікувати статті й організовувати кампанію у вигляді читацьких листів. Вимагали, наприклад, винищувати голубів у містах. І їх справді всіх ліквідували. Та основною ціллю тієї кампанії були пси. Люди ще й досі були приголомшені катастрофою окупації, а в газетах, по радіо, на телебаченні тільки й балакали про собак, що вони, мовляв, каляють тротуари і парки, а це загрожує здоров’ю дітей, та й зиску від них мало, а годувати треба. Спалахнув справжнісінький психоз, і Тереза вже боялася, щоб розлючений люд не взявся і до Кареніна. За рік потому нагромаджену ненависть (яку спершу випробували на звірятах) скерували на справжню ціль — на людину. Розпочалися звільнення із роботи, арешти, судові процеси. Звірі нарешті полегшено зітхнули.
Тереза гладить по голові Кареніна, який мирно спочиває в неї на колінах. І думає приблизно так: ніякої заслуги немає в тому, що людина добре поводиться з подібними собі. Тереза мусить чемно обходитися з мешканцями цього села, бо вона не Змогла б тут жити, так само і з Томашем
Справжня людська доброта в усій її чистоті й свободі може втілюватися лише у стосунку до тих, хто не має ніякої сили. Достеменний моральний тест на людяність (на те почуття, яке криється в таких безоднях нашої душі, що ми його й не помічаємо) полягає у стосунках із тими, котрі здалися на ласку людини, — з тваринами. І ось тут людина зазнає цілковитого провалу, засадничого краху, з якого випливають і всі інші її невдачі.
Одна телиця підійшла до Терези, зупинилася і довго дивилася на неї карими очима. Тереза знала її. Вона прозивала цю теличку Маргерітою. Вона усім телятам дала б імена, та не могла. Їх було забагато. Раніше, років зо тридцять тому, всі корови в селі, звісно ж, мали імена. (І якщо ім’я — це ознака душі, то я можу сказати, що вони мають душу, всупереч Декартові). Але потім село стало великим кооперативним підприємством, і корови все своє життя перебували на двох квадратних метрах стійла. Імен вони вже не мали, а були тільки «machinae animatae». Світ визнав Декартову правду.
І досі бачу я Терезу, як сидить вона на пеньку, гладить по голові Кареніна і думає про людський крах. І зараз бачу я ще одне: як Ніцше виходить із туринського готелю. Перед собою бачить кучера і коня, якого той шмагає батогом. Ніцше підходить до коня, обіймає його за шию у присутності кучера і плаче.
Це сталося 1899 року, натоді Ніцше вже був далекий від світу людей. Інакше кажучи, тоді вже далася взнаки його душевна недуга. Тим-то, як мені видається, його вчинок набуває глибокого змісту. Ніцше просив у коня вибачення за Декарта. Його божевілля (а отже, його розлучення із людством) розпочалося тієї миті, коли він заплакав, обіймаючи коня.
І того Ніцше я люблю так само, як люблю Терезу, яка гладить по голові смертельно хворого пса. Обох я їх бачу поруч: вони звертають зі шляху, яким людина, «пан і господар природи», рухається уперед.
З
Каренін народив два рогалики і бджолу. Він із подивом дивився на тих своїх чудернацьких нащадків. Рогалики лежали собі непорушно, а бджола вовтузилася, мов п’яна, потім злетіла в повітря і зникла.
Отаке побачила Тереза вві сні. Прокинувшись, вона розповіла його Томашеві, й вони постаралися знайти якусь втіху в тім маренні: цей сон обернув Каренінову недугу вагітністю, а драму пологів на щось кумедне і заразом ніжне: два рогалики і бджола.
Її знову охопила абсурдна надія. Вона встала й одягнулася. У селі день її розпочинався теж із покупок: Тереза ходила до бакалійної крамниці й купувала молоко, хліб і рогалики. Та коли цього разу вона покликала зі собою Кареніна, той насилу звів голову. Уперше відмовився він взяти участь у церемонії, якої завжди настирливо вимагав.
Вона пішла без нього. «А де ж Каренін?» — запитала продавчиня, яка вже приготувала для нього рогалик. Тепер той рогалик несла в кошику сама Тереза. Увійшовши до хати, простягнула його Каренінові. Їй хотілося, щоб він підійшов і взяв його. Але він лежав і не рухався.
Томаш побачив, як засмутилася Тереза. Він узяв рогалик у зуби і став рачки перед Кареніним. Потім поволі нахилився до нього.
Каренін дивився із проблиском інтересу в очах, але не підводився. Томаш наблизив своє обличчя до його писка. Не підводячись із місця, пес узяв у зуби той шмат рогалика, що стирчав із Томашевого рота. Потім Томаш випустив рогалик, щоб він цілком дістався Каренінові.
Так само стоячи рачки, Томаш наїжачився й загарчав. Він удавав, ніби воює за рогалик. Пес теж відповів господареві гарчанням. Нарешті! Цього вони і чекали! Каренін хоче гратися! У ньому ще є інтерес до життя.
Те гарчання було усмішкою Кареніна, і вони хотіли, щоб та усмішка тривала якомога довше. Томаш знову нахилився до пса і вхопив зубами той шмат рогалика, що стирчав із його пащі. Їхні голови були зовсім близько, Томаш відчував подих собаки, а довгі вуса, що росли довкола Каренінового писка, лоскотали його обличчя. Собака знову загарчав і сіпнув писком. У зубах у кожного лишився кусень рогалика. Каренін утнув свою давню помилку. Він випустив із пащі свій шмат і хотів було заволодіти куснем, який тримав у зубах господар. Як завжди, він забув, що Томаш не пес і має руки. Не випускаючи з зубів другий шмат рогалика, Томаш ухопив кусня, що лежав долі.
— Томаше, — сказала Тереза, — не забирай у нього рогалик!