Томаш упустив обидва кусні перед Кареніним, який хутко зжер один шмат, а другий довго і демонстративно тримав у зубах, щоб гордо засвідчити господарям, що він виграв партію.
Вони дивилися на нього і думали, що Каренін усміхається, і поки він усміхається, у нього є ще причина жити, хоч він і рокований на смерть.
Наступного дня йому наче поліпшало. Вони поснідали. Зазвичай це була вільна часина, коли вони водили пса на прогулянку. Він знав це і завжди ще за кілька хвилин до прогулянки плигав довкола них зі стурбованим виглядом, та цього разу, коли Тереза взяла нашийник і поводок, він тільки довго дивився на них і не рухався. Вони стояли перед ним, намагаючись удавати веселощі (через нього і задля нього), щоб трохи поліпшити його настрій. За хвилю, наче змилувавшись над ними, пес підвівся, шкутильгаючи на трьох лапах, і дозволив надіти на себе нашийник.
— Терезо, — сказав Томаш, — я знаю, як ти не любиш фотоапарат. Але сьогодні прихопи його!
Тереза послухалася. Відчинила шафу, щоб знайти той апарат, який давно вже валявся забутий десь у кутку.
Томаш додав:
— Якось ці світлини стануть для нас втіхою. Каренін був часткою нашого життя.
— Як це був? — вигукнула Тереза, наче її вкусила гадюка. Фотоапарат лежав перед нею у шафі, та вона і не торкнулася його. — Не візьму. Не вірю, що Кареніна в нас не буде. Ти вже говориш про нього у минулому!
— Не гнівайся! — сказав Томаш.
— Та я не гніваюся, — м’яко відповіла Тереза. — Я теж не раз дивувалася, що думаю про нього в минулому часі! Як я докоряла собі! Тим-то й не хочу брати фотоапарат.
Вони йшли дорогою, не кажучи одне одному ні слова. Не розмовляти — то був спосіб не думати про Кареніна в минулому часі. Вони не зводили з нього очей і весь час були поруч. Чекали тієї миті, коли він усміхнеться. Але він не усміхався; він тільки йшов поруч із ними й весь час на трьох лапах.
— Він зробив це лише для нас, — мовила Тереза. — Він не хотів виходити з дому. Пішов тільки задля того, щоб зробити нам приємність.
Тереза казала сумні речі, та, попри це, вони були щасливі, хоч і не усвідомлювали цього. Щасливі вони були не всупереч смуткові, а завдяки йому. Вони трималися за руки, і в обох стояв перед очима той самий образ: кульгавий пес на трьох ногах, що втілював десять років їхнього життя.
Вони пройшли ще трохи. Потім Каренін, на превеликий їхній сум, зупинився й пішов назад. Довелося повертатися.
Може, того ж таки дня, може, наступного, несподівано увійшовши до Томашевої кімнати, Тереза побачила, що він читає лист. Почувши, як грюкнули двері, він швидко сховав листа поміж іншими паперами. Вона помітила це. І, виходячи з кімнати, помітила, як він сховав листа до кишені. Та про конверт забув. Лишившись удома сама, вона оглянула його. Адреса була написана незнайомою рукою, той почерк видався їй зграбним, і Тереза подумала, що лист від жінки.
Згодом, коли вони знову були разом, вона запитала, наче нічого й не сталося, чи надходила пошта.
«Ні», — відказав Томаш, і Терезу охопив відчай, тим дужчий, що вона вже відвикла від нього. Ні, не вірила вона, що в Томаша тут завелася жінка. Це було практично неможливо. Вона знала про кожну вільну хвилину його життя. Та, певне, у Празі в нього лишилася жінка, яка хвилює його і про яку він думає, хоч вона вже не може лишити дух своєї вагіни в його чуприні. Тереза не думала, що Томаш може покинути її задля цієї жінки, та в неї було таке відчуття, що щастя від їхнього перебування упродовж двох років у селі знову було заплямоване брехнею.
Їй знову спало на думку: її дім не Томаш, а Каренін. Хто заводитиме годинник їхніх днів, коли його не стане?
Думаючи про майбутнє, про те майбутнє без Кареніна, вона почувалася самотньою.
Каренін лежав у кутку і стогнав. Тереза пішла в сад. Оглянула траву поміж двома яблунями і подумала, що тут вони і поховають Кареніна. Вона накреслила підбором прямокутник у землі. То були контури могили.