Генго пошепки відповідав на всі запитання милостивого пана, якого він боявся, але князь дрімав, очі йому злипались… Він говорив ніби сам до себе:
— Я наведу лад… я вам запроваджу Ладо… За бороди накажу вішати над шляхом… Я один тут пан і князь… Моя воля, не ваша! Геть цих падлюк… геть!
Очі в нього розплющилися, він побачив Генга, що стояв перед ним, пригадав, хто це, і посміхнувся.
— Ти бачив, як проходило полювання? — повторив він. — Так з усіма буде… кметами, жупанами і владиками… які чинять опір князеві.
Їх залишили, щоб вони поволі вмирали. Смерд обходив усі закутки двору, а решта челяді готувалась до сну. Після бучної учти в городищі запанувала тиша; тільки пси вили, почувши кров і трупи, та круки, каркаючи, то летіли на озеро, то повертались на вежу, до своїх гнізд.
Коли Генго прокинувся, вже розвиднілось; над ним стояв Герда і щосили смикав його за одежу; рудого кликав до себе князь. Німець, нашвидку умившись, подався до Хвостка і застав його самого; князь сидів у покої на долівці; перед ним у мисці стояло смажене м"ясо, в кубках — пиво та мед. Обличчя в нього було похмуре, очі налиті кров"ю; він довго дивився на німця, раніше ніж відкрив рота.
— Я знаю, чого тебе сюди прислали, — гордовито промовив князь. — Скажи їм від мого імені, що я дякую… В їхній допомозі нема потреби, а коли до цього дійде, покличу… Все ж волію обійтися без них… Бо задарма не підуть, а пельку їм запхати нелегка справа… Я їх знаю… Швидко повертайся, вклонись від мене… А хлопці хай учаться воювати… і ростуть… Повернуться, коли накажу, зараз не час… Я ще тут лад навести повинен; та й не скоро позбудусь нечисті… Старий граф хай буде спокійний, — додав він, — хоча тут люд дикий і звик до свободи, але зумію вкоротити її.
Він надпив з кухля і замислився, спершись на руку, потім зневажливо випровадив німця.
Як тільки Генго вийшов з покою князя, той же самий пахолок, що і вчора його кликав, передав йому прохання княгині зайти до неї з крамом. Взявши свій вузол, Генго поплентався на друге подвір"я, де, як і минулого разу, на нього чекала бліда пані, оточена жіночим почтом. У жінок були смутні обличчя — може, недавно ще й гарні, але тепер уже бліді, як і в неї. Генго знав, що де треба показати. В хаті Віша він не виймав коштовного металу, а поганенькі вироби з жовтої і червоної міді; тут же він добув срібні обручки і навіть золоті, зроблені з тоненьких платівок листочки та квіти, якими, за звичаєм, оздоблювали сукні. Жінки помітно зарум"янілись, побачивши ці блискітки; вони почали до нього підсідати, брати їх у руки і прикладати до темних суконь, щоб подивитись, чи пасують їм. Не встиг і озирнутись Генго, як майже весь його крам розійшовся по руках. Він стояв, оторопілий, не сміючи нічого сказати, як раптом служник відчинив двері, і увійшов милостивий пан у шапці, насунутій на чоло. З порога ще й усміхнувся до них. З погордою зирнув на прикраси, а коли княгиня закинула слово, що для її дівчат усе це пригодилося б, князь, сміючись, наказав німцеві залишити принесений крам.
Купець не посмів навіть і заїкнутись про обмін або винагороду, та й князь про це теж, як здавалось, не думав. Нарешті, коли купець, бажаючи врятувати хоч рештки товару, почав зав"язувати сакву, князь кинув йому з притиском:
— Скажіть графові, що ми це приймаємо від нього як подарунок для Брунгільди… Хай сам заплатить. Нема вам тут чого тинятись… Їдьте звідси, поки живі-здорові, не оглядаючись.
Не чекаючи більше, щоб йому повторювали цю пораду, німець, спохмурнівши, вийшов з покою княгині; він уже був за дверима, як Брунгільда, видно, зжалилась над ним, послала одну з дівчат сказати, щоб не хвилювався, що вона сама заплатить йому за взяті прикраси. Генго затримався в сінях; незабаром з"явилася перед ним вже літня жінка і мовчки повела його за собою до найближчої комори. Тут висіли в"язки шкур і лежала сила-силенна наваленого купами всякого добра. Генгові дали можливість самому вибрати, і він, тішачись, що не зовсім пограбували його, подарував комірниці срібний ланцюжок, а потім навалив, скільки зміг, собі на плечі шкур і квапливо повернувся до коней.
Якийсь неспокій в городищі, вереск і волання біля воріт змушували його якнайшвидше тікати звідси. Чути було довкола плач і нарікання, прокльони й погрози…
Були це родини кметів і владик — вчорашніх гостей в городищі, родини, до котрих вже дійшла звістка про кривавий бенкет…
А натовп збільшувався з кожною хвилиною. Люди погрожували князю кулаками, але він тільки сміявся з їх безсилої люті. Тривало це досить довго, аж поки смерд двох чи трьох обраних не впустив пішими у подвір"я. Вони йшли, плачучи, з непокритими головами, смутно перекидаючись між собою словами; наблизившись до ганку, де на підвищенні стояв князь, вони хотіли звернутись до нього, але той перший заговорив до них:
— За що ж це ви мене проклинаєте? — вигукнув Хвостек. — Я не винен у їхній смерті…
Коли він говорив, під тином, де густо росли лопухи, кропива та лози, щось заворушилось, підвелося… Хтось устав, блідий, як мрець, гойдаючись на потрощених ногах. На обличчі засохла кров, одне око було вибите, і з нього витікала запечена ропа. Він устав, підніс руку, і, ніби йдучи навпомацки туди, де стояли кметові діти, заволав хрипким голосом:
— Він не винен!.. Отрути й дурману нам дав з медом… Нацьковував брата на брата, підбурював і підмовляв, аж поки у нас очі не налились кров"ю і не відібрало пам"ять…
Побачивши під ногами камінь, на якому ще виднілися сліди вчорашньої засохлої крові, він нахилився і, вхопивши його, з усієї сили жбурнув у князя. Незважаючи на свою слабкість, цей чоловік так розгнівився, що кинутий ним камінь, влетівши через вікно в хороми, розбив якесь начиння. В цю ж мить князівська челядь рвонулась до нього, накинула йому на голову зашморг; старий захитався, упав, з горла в нього вирвалось харчання… І кати вже тягли трупа до валів.
Кмети, що стояли тут, побачивши це тіло біля ніг своїх, з грізним бурчанням відступили і, ніким не затримувані, повернули назад до моста, де на них чекали коні і люди; незабаром весь їх гурт з криком віддалився від городища. Тільки залишилося кілька жінок, що хотіли забрати тіла замордованих. Тепер з городища на греблю висипала челядь, — не для того, щоб їм допомогти, а щоб запримітити молоденьких. З них дві чи три, незважаючи на благальні зойки, було втягнуто на подвір"я; князь бачив, що витворяло його вояцтво, і лише посміхався.