Прадавня легенда
Незабаром усе затихло… Тільки внизу, біля греблі, жінки відносили тіла, викинуті хвилею на берег, або ж на човнах пливли до трупів, що видніли удалині.
Генго квапливо нав"ючував на коней рештки свого товару і майна, щоб якнайшвидше вирушити з городища. Він і Герда, який ще більше злякався, ніж батько, поспішали, щоб до полудня вибратися за вали. Тут вони й натрапили на Самбора, що саме чекав на них. Смутний і заклопотаний, наблизився він до Генга. Спочатку озирнувся, чи їх, бува, з челяді хто не підслуховує.
— Добродію, — звернувся він, — мені здається, ви непогана людина… Скажіть, чи не вертатиметесь повз двір Віша?
Не сміючи чи, можливо, не бажаючи говорити, Генго кивком голови ствердив його здогад.
— Передайте поклін від мене, — додав він. — Я сумую за ними, хоча тут і не бракує розваг і добре в князівському замку… Чого, чого, а сміху досить! Отож розкажіть їм, що ви бачили і як ми тут справляємо учти… Вони будуть раді, що мене віддали сюди. Я втік би назад — ні мур, ні вода, ні колода мене тут не затримали б, якби не було так весело… Розкажіть, — повторив він, — усе, що бачили…
Генго позирав то на нього, то на городище й вежу, то на своїх коней, міцніше підв"язав сакви; йому хотілося якнайшвидше вирватися звідси, але він мовчав, боячись власного голосу, і лише кивав головою.
— Скажіть там, — додав Самбор, — що вчора багатьох кметів не стало… І який їм чудовий справили похорон… Обіцяють нам, що так буде щодня…
В льоху під вежею, окрім племінника з виколеними очима, сидить ще кілька кметів… І на інших прийде черга…
Генго, що все кивав головою і щораз неспокійніше оглядався навколо, дав нарешті знак хлопцю, щоб він відійшов.
— Ти бачив і чув, — промовив він до Герди, — що коїлося в городищі… Я радив тобі мовчати і не виказувати мову матері. Мовчи ж і тепер… Вдавай із себе німого…
Вони попрямували до Вішового двору. Дощ не вщухав. Коні сковзались, вершники мусили їхати повільно; лише ополудні вони помітили дим і засіки, а на галявинах — кобил; їх саме доїли жінки, відганяючи лошат.
Віш стояв на високому березі річки, біля нього на сторожі сиділи собаки. Німець здаля привітався з ним, і старий відразу ж рушив їм назустріч. Пси хотіли було кинутись на чужинця, та Віш їх відкликав і, пригрозивши, змусив замовкнути. Пси слухняно пішли за ним. Очі старого дивилися з цікавістю; Віш ніби був здивований, що німець повернувся з городища живий і здоровий… Кидав погляд то на нього, то на сакви і коней.
— О, ви надто швидко повернулись, — зауважив він, усміхаючись. — Чи пощастило вам там?
— Е, не було чого там довго робити, в тому городищі, — озвався Генго. — Ваш хлопець вітання вам передавав… Йому добре там…
— Молодому скрізь добре, — озвався господар і зітхнув.
З відповіді німця видно було, що він не мав бажання багато говорити. Віш задав йому кілька обережних запитань і, одержавши короткі відповіді, замовк.
У воротях молодого хлопця парубки привітали як знайомого і повели разом з кіньми до навісу. Герда, ніби охоплений лихоманкою, все ще тремтів від учорашнього страху та сьогоднішнього холодного дощу. Всім стало жаль його. Один з хлопців, не знаючи, що він розуміє мову, взяв його за руку і майже силоміць ввів до хати, де від самого ранку палав ясний вогонь. Жінки саме місили тісто, просівали борошно, а слуги, співаючи, крутили жорна.
Не було на полі і вдома такої роботи, під час якої, за тогочасним звичаєм усіх слов"ян, не співали б.
Спій супроводив усяку роботу, особливо жіночу. Мов пташки, виспівували дівчата і проспівували всю юність… Пісень навчались, навчаючись мови. Співали Гоніли, виганяючи череду на пасовище, співали, коли пасли і коли верталися з поля, співали коло куделі, біля жорен, біля діжі-матері, біля кросен, від смутку і радості, зі слізьми та риданнями, на весіллі і на похороні. Були прадавні, освячені віками пісні, з котрих, як казало прислів"я, не викинеш і слова; але були й інші, що линули просто з серця, і той, хто їх перший проспівував, сам не знав, як вони в нього виникли і як склалися. Їх чув хтось інший, щось до них додавав, а третій змінював, і народжувались від багатьох невідомих батьків пісні; так монета, складена до монети, множить скарби.
Коли малий Герда, змерзлий і посинілий, увійшов до хати і з порога почув пісню, яку іноді в смутку на чужині тихенько наспівувала його рідна мати, серце в хлопчини зворушилось і закалатало у грудях, і сльози полилися з його очей. Він забув, що не повинен був зраджувати свою мову, що йому веліли бути німим і глухим, і мимоволі вихопилося з його вуст: