— З Лешків… хоча б до Мілоша… — сказав Доман.
Це його синові очі Хвостек виколов.
Перераховували двори, та от гість притиснув палець до вуст:
— Крім нас обох, ніхто про це не повинен знати. Ми їдемо на лови.
— Так, ми їдемо на лови. Своїх людей ви залишите в мене, а ми вирушимо вдвох. Так буде краще.
— Справді, так буде краще, — кивнув Віш.
— А де ми зберемо віче? Бо ж таки мусить воно зібратися, адже давно вже його не було, — сказав Доман.
— Де? Там, де споконвіку збиралось. Навіщо нове місце шукати, та й де його знайдеш? На Зміїному урочищі, недалеко від святого дуба й джерела, в окопі на городищі, де батьки, діди і прадіди наші раду радили. Там і нам усім треба буде зійтись і погомоніти.
Вони подивились один одному у вічі.
— Урочище це в глибині лісу, безпечне, навколо тягнуться болота. Краще там, ніж в якомусь іншому місці. Коли б старійшини зібрались громадою в нашому чи іншому дворі, князь помстився б, спалив. А там… Хто знає, може, й чутка про віче до нього не дійде?
— Чутка? — засміявся Доман. — Він скрізь має своїх, донесуть йому, тільки-но вирушимо; але ж не будемо сидіти в норах. Із давніх-давен люди на віче збирались, чому б їм і зараз не зібратись? Треба зараз же розіслати віці.
— Так, — сказав Віш, — двох пошлемо по дворах, селитьбах, хатах, щоб скликати старійшин; але спершу ми повинні знати, кого скликати і хто піде з нами. Годилося б узяти з усіх присягу на вогонь і воду.
Вони далі радились між собою пошепки. Зійшлись на тому, що віче має обов"язково бути і що кмети не виступатимуть проти нього; заздалегідь обдумували, як би його зібратись непомітно; оскільки на Купалу люди і так сходились по урочищах, вирішено було призначити віче напередодні Купали.
Для того, щоб розіслати віці, у них ще був час; проте до Купали не так вже й далеко, щоб оцю справу можна було зволікати.
Гомоніли довго… Тихенько собі радились у хаті аж до самого смерку. На столі стояв мед, але до нього майже не торкались. Спохмурніли чола, насупились брови навіть і у веселого Домана. Нарешті, поговоривши про все, вони потиснули один одному руки, і господар вивів старого з хати під липу, що стояла на пагорбі. Тільки-но вони там з"явились, як з двору вискочила ціла зграя собак і оточила господаря, — він був пристрасним мисливцем. Челядники стояли осторонь і ніби щось очікували. Доман позирав на них, а вони — на нього.
— Я хотів би вас трохи розвеселити, — мовив господар, — тільки чи ж будуть до смаку вам наші юнацькі пісні, бо надто вже вони легкі. Але чимось— таки раді прийняти вас і показати, що не пухнемо від сну і біля вогню не дрімаємо.
— Гей, Сціборе! — крикнув Доман, махнувши рукою. — А йди-но сюди!
На його поклик з"явився славний парубок з палкими очима.
— Кращої нагоди для гонитви за вовками не буде, — мовив Доман. — Перед ким же й похвалитись, як не перед старим Вішем? Випустіть хижака з загорожі, і ми покажемо, що не боїмося дикого звіра.
Сцібор кинувся бігти, і вслід йому залунали веселі голоси. Собак загнали в сарай, тільки кількох залишили на смику. Віш і Доман встали і підійшли до воріт, біля яких уже юрмилися хлопчаки. Господар наказав озброїтися рогатинами й почав розставляти людей. Сам же взяв списа із залізним вістрям і став віддалік. Хлопці тримали собак на повідках, і ті рвалися з рук, чуючи, що їх недарма вивели.