Прадавня легенда

Господар сплеснув у долоні, і ворота зі скрипом відчинилися.

Під час потішних ловів у дворі чулися крики, сміх і оплески; дівчата, видершись на пліт, підохочували мисливців, діти розмахували палицями. Старий Віш навіть кілька разів за меч хапався, не міг спокійно встояти. А коли вовк, стікаючи кров"ю, звалився на землю і собаки накинулись на нього, збіглися всі, щоб зблизька глянути на вбитого звіра. Кілька днів тому хтось із людей Домана спіймав його в лісі, оглушивши ударом по голові; напівприбитого вовка зв’язали й притягли в двір, де він відійшов і ожив, щоб оце тепер послужити для розваги.

Убитого звіра відтягли геть і почали стріляти з лука і пращі. З усіх присутніх Доман був найспритніший, хоча й інші робили все, щоб переважити його. Віш дивився та тільки зітхав, у нього вже тремтіли старечі руки. Колись і він умів так стріляти.

Коли смеркло і в хаті запалили скалки, вони сіли і довго ще пошепки радились між собою; нарешті Доман, поступившись старому своєю постіллю, запросив гостя лягти відпочити; і собі наказав послати в цій самій хаті.

Ледве розвиднілось, як вони посхоплювались; коні, про які ще звечора потурбувався Доман, були вже готові, а хлопці, хоч їм і дуже хотілося їхати разом з панами, мусили залишитись тут.

До двору Лешка Мілоша треба було цілий день їхати лісом. У торби вони взяли з собою харчів, у дерев"яні, залиті смолою барильця — трохи меду; коні, звиклі до трясовини і лісу, не боялися такої подорожі. Доман їхав попереду.

Щоб швидше дістатись до місця, вони вибрали найкоротший шлях, але він проходив через болота й непролазні хащі.

Вдалині здіймався дим. На лисому пагорбі вони помітили височезний земляний вал, порослий зеленим дерном. З-за нього темніли верхівки дерев. Синя струминка диму, що була ознакою людського житла, вилася саме між цих верхівок. Вал, який оточував городище, був такий високий, що закривав усі будівлі.

Коли наблизились, то в земляному валу помітили вузький прохід, перегороджений високим частоколом… Зовні, як здавалось, тут не було жодних ознак життя. Ворота стояли зачинені. Вони під"їхали до них, але ніхто не вийшов їм назустріч, хоча й зверху на валу помітили кілька людських постатей. Віш засурмив. Проте довго ще довелось постояти, перш ніж із-за високої огорожі показалась людська голова, покрита вовчою шкурою.

Старий просив, щоб їх впустили, але служник промимрив, що князь Мілош нікого не впускає до себе. Треба було виявити неабияку наполегливість і кілька разів викликати сторожу, поки їм нарешті дозволили проїхати. Ворота відчинились, і вони, пробравшись темним проходом у величезному валі, що оперізував городище, опинились на подвір"ї, зарослім густими кущами. Велетенські липи й крислаті дуби майже закривали все подвір"я. За ними в затінку видніла широко розкинута, низька дерев"яна будівля з просторим ганком і високими дахами.

То тут, то там швендяли похмурі люди, одягнені в шкури. Величезні, кістляві й худі пси з гарчанням підійшли до подорожніх і обнюхали їх. Минуло чимало часу, поки з"явився згорблений, низький на зріст дідуган, у каптурі, з ціпком у руках. Зрозуміти його й розмовляти з ним було майже неможливо. Пробурмотівши щось, він усе ж повів їх за собою. Від вечірнього присмерку і сутіні дерев біля низької будівлі з малими віконцями нічого не було видно.

Ввійшовши до світлиці, вони довго стояли, перш ніж їхні очі звикли до мороку і щось могли розрізнити. На черіні догоряли головешки. Вглибині, на шкурах, лежав старець високого зросту з довжелезною бородою, волосся якої, мов трава, не покручене, пряме, сягало йому мало не до колін. Кошлаті брови звисали на очі; голова ж була зовсім лиса. Він схилив її на кістляву руку. Ноги спочивали на чомусь чорному, що ліниво ворушилося. Не зразу Віш помітив прирученого ведмедя, що з гарчанням підлазив під ноги свого господаря… По підлозі скакали дві сороки. Коли увійшли прибулі, князь Мілош і не поворухнувся, тільки очі втупив у них і, здавалось, чекав, щоб вони почали розмову. Сороки тим часом побігли в куток, а ведмідь підняв голову, широко позіхнув і знову опустив її. В хатині було страшенно душно, а старий князь тремтів від холоду.

— Князю Мілошу, — поволі промовив Віш, — вітаємо вас.

— А ти хто такий? — запитав похмурий, низький голос, що ніби виходив з-під землі.

— Кмет Віш із сусідом Доманом.

Князь мовчав.

— Дозвольте поговорити з вами.

— Зі мною? — озвався той самий дикий голос. — Мені не до людей, та й їм не до мене! Що ви хочете?

— Доброї поради, — сказав Віш.

— Я собі не можу ради дати, куди мені вам радити, до когось іншого зверніться, — відповів князь.