Віш затих; господар все ще мовчки слухав його, і Доман з запалом додав:
— Якщо завчасно не вирішимо, що робити, він знищить нас дощенту… Ми повинні захищатись… За давнім звичаєм, нам треба скликати старійшин…
П"ястун все ще мовчав, а Віш почав докладно розповідати, як колись було в общинах і що тепер діється, як князі забажали на німецький лад з військових ватажків у панів перетворитися, скільки горя терпить люд від князьків, яких розплодилося до біса… і що треба якнайшвидше шукати рятунку від них.
П"ястун дав висловитись, не перебивав; і Віш, і Доман виклали все до найменших подробиць, потім замовкли, очікуючи, що він скаже. П"ястун замислився, похнюпивши голову, і нарешті иромовив:
— Я вам щось розповім про колишні часи… Ви, мабуть, чули це від батьків ваших, а ваші батьки від своїх… що наша мова колись лунала далеко за Лабою, над Дунаєм та ще й за Дунаєм, — до синього моря, — і на захід — аж до Чорних гір. Були то щасливі часи, коли ми жили самі на величезному просторі, а сусіди мали що робити в себе вдома. Ходили ми тоді не з мечем, а з гуслями, обробляли землю; своїх хат ніколи не замикали, господарювали громадами, без жодних князів… Давно то було… Та от із моря вдерлись одні, з гір почали нападати інші, із зброєю в руках, — невільничий, але муштрований люд… Ми мусили оборонятись… Закінчилось наше щастя, обірвались пісні та спокій… Довелося запросити заморських вождів, ми змушені були вежі будувати, зводити городища і захищатись… Але колишня воля не забувалась… Князь був нам ворогом… Ну і що ж? Наше плем"я поволі почали витискати німці, поки не прогнали з рідних місць. З кожним днем у нас все менше й менше землі під ногами…
П"ястун замовк, але по хвилі додав:
— Князів позбудемось, то німці нам сядуть на шию…
Віш засовався на колоді.
— Ми не позбутися їх хочемо, — відповів він, — а замінити Хвостка на іншого князя… Ви ж добре знаєте, що він перший тримається німців… Весь його рід серцем до них лине… Знайдемо іншого князя… Доволі вже пролилось нашої крові… Треба скликати віче…
Знов господар змовчав.
— Нам справді треба скликати віче і змінити князя, — нарешті промовив він, — але це не так легко зробити. Складну ви справу починаєте, це все одно, що голу руку у вулик засунути… Одні скаржаться на Хвостка, інші його підтримують… Згоди не ждіть. Тим часом німець про все довідається і тоді, як ми між собою будемо гризтись, нападе на нас… Нам потрібне віче, але таке, на якому була б єдність, таке, як у давнину, коли збирались і радились наші батьки… Скликайте віче…
І вони втрьох почали підраховувати, кого може повести Хвостек за собою, хто виступить супроти нього; виявилось, що чимало людей могло стати на боці князя, хоч був він жорстокий та безсердечний.
Таємна розмова тривала аж до вечора. Потім усі пішли до хати і сіли біля вогнища. Ледве розламали хліб, як появився на порозі низенький кремезний чоловічок, у тісній сірячині, з коротко остриженою головою і котячими очима… Помітивши його, вони одразу замовкли. Був це відомий князівський слуга, усе життя якого минало на побігеньках. Його побоювались і в городищі, і в навколишніх селитьбах, бо умів він підповзти, щось підгледіти або підслухати і потім донести своєму панові. Ніщо не проходило повз його увагу… Він, щоб ніким не бути поміченим, видряпувався, мов дика кішка, на дерева, залазив між гілля, закрадався в лисячі нори, заривався в стіжки сіна, залягав у хащах і очеретах… Звали цього чоловіка Зноском. Його поява нічого доброго не віщувала. Цей злостивий змій ніколи не повертався у городище без здобичі, а нею були його доноси, які він нашіптував Хвостку. Широкий писок, вишкіривши білі зуби, посміхався з порога. З"явившись у дверях, Зносек окинув поглядом світлицю. Привітався з П"ястуном і мовчки сів на лаві, уважно придивляючись до гостей.
У хаті панувала тиша, тільки Жепиця поралась біля вогню; як жінка, вона боялась Зноска більше, ніж П"ястун, — подала Зноску кубок пива… Огидний карлик взяв його, якось дивно зиркнув на господаря й гостей і тихенько захихикав, ніби сам до себе.
— Мати Жепице, — заговорив хрипким голосом Зносек, — у вас краще серце, ніж у інших. Принаймі зжалились наді мною; мене усі ненавидять! А чим я завинив? Перед ким завинив?.. Невже це я такий змій, як говорять про мене?.. Я ж нікому не виколов очей… Нікого не зачарував… Служу кожному… Слухаю всіх… Але мене ногами штурхають, плюють на мене… Кожен би задушив, якби міг…
І Зносек засміявся, попиваючи з кубка.
— Звідки ж ти знаєш, що тобі люди бажають лиха? — спитав П"яст.
— По очах їхніх видно. Ого, — мовив карлик, — у мене, П"ястуне, собачий нюх.
Помовчавши з хвилину, він вів далі:
— Ви чули новину?