— Яку? — спитав господар.
— У городищі, в милостивого пана, готується велика учта і велика радість… Набридло нам воювати й сваритися… Князь хоче помиритися зі своїми… Того, кому виколено очі, випустять — хай іде собі в світ. Хто знає, може, вони знову колись прозріють? Дядьків і племінників князь запросить до вежі, й вип"ємо за згоду на віки вічні!
Всі слухали мовчки.
— Ви повинні радіти, — сказав Зносек, — коли всі князі візьмуться за руки, тоді буде лад у нас!.. От і зараз збираються дрібні жупани і пруться в городище, кулаки нам тичуть під ніс, погрожують. Знають, що між князями чвари… А тоді цього не буде!
Він швидко закліпав очима і засміявся. Ніхто ще й словом не прохопився, як з подвір"я почувся чийсь голос. Всі повернули голови до дверей. На порозі стояв чоловік, одягнений у чорну свитку, з ціпком у руці, і божевільними очима окинув хату, ніби рахував усіх присутніх. Погляд його затримався на Зноску, і губи, що саме мали розтулитися, стиснулись. Навіть не привітавшись ні з ким, він повернувся назад, вийшов і сів на призьбі.
— Цей тільки побачив мене, — зареготав карлик, — і йому охота відпала гостювати й говорити тут.
Він допив пиво, поставив кубок, підвівся і, ставши посеред світлиці, сказав, узявшись у боки:
— Віш і Доман! Віш і Доман!..
— Ви знаєте мене? — спитав старий Віш.
— Я?.. На відстані, що можна проїхати за десять днів, знаю всіх, — кинув Зносек, — навіть клички псів у кожному дворі пам"ятаю. То чого б кметів мені не знати? Той, що поріг побоявся переступити, — старий Зємба… Хіба ні? Навіть знаю, з чим прийшов він і що рот йому заткнуло… Із сином його лихо трапилося в городищі… Він зчепився із Славоєм на учті, і порізали один одного… Потім ми його пустили на озеро, щоб протверезився, але він нажлуктився води і… здох…
Зносек знову зареготав, вклонився, позадкував до дверей, вискочив і зник.
Після того, як він вийшов, у хаті ще довго всі мовчали, ніби боялись, що той повернеться. Зємба все ще сидів на призьбі, чекав, мабуть, поки Зносек зникне з очей. Пройшло кілька хвилин, перш ніж він з"явився у дверях. П"ястун, як тільки той переступив через поріг, підвівся, щоб привітати його.
— Я прийшов розповісти вам про своє сирітство, — промовив старий. — У городищі сина мого вбили. Ледве ми знайшли тіло, щоб з усіма почестями спалити на вогнищі… Скажіть, любі браття, ми люди чи дикі звірі, яких безкарно можна вбивати?..
Він склав руки й замислився.
— У мене є ще двоє синів, — за хвилину промовив він, — я хотів би, щоб хоч вони залишилися живі та здорові! Де їх заховати? Як захистити їхні голови?.. Хвостек зуби на мене гострить.
Віш підвівся з ослона, наблизився до нього.
— Брате, — звернувся він, — час уже нам самим подумати про себе… Сідай і радь…
До невеличкого гурту тих, що погоджувались скликати віче, приєднався, таким чином, ще один чоловік.
До пізньої ночі вони ділилися своїм горем і шептались між собою. На другий день рано-вранці Доман і Віш виїхали з двору П"ястуна. Хоча старий Віш і залишив своїх людей у сусіди, він не поїхав за ними, — треба було б робити зайвий гак, — а завернув додому, де його чекали пильні справи. У лісі вони з Доманом розстались, і Віш найкоротшим шляхом, знайомими йому стежками, через пущу, попростував до свого двору. На другий день надвечір він був уже біля воріт; собаки, радісно заскавчавши, вибігли назустріч господарю. У хаті ще світилося, стара Яга, дрімаючи, сиділа при скіпках над куделею. За звичаєм, вклонилася чоловікові до колін; Віш сів на ослоні і, роззуваючись, почав розпитувати про дім та худобу. Розбудили старшого сина, він розповів батькові, що було зроблено і що трапилось за час його відсутності. Вовк розірвав вівцю, та вбити його не вдалося, тільки здобич відібрали… Це пастушки винні: обидва проспали.
Старий спокійно вислухав сина і, коли той хотів іти, дав йому знак залишитись. Яга з куделею вийшла в свою комірчину.