— Людку, — тихенько промовив він, — ми вирішили розіслати по дворах віці і скликати напередодні Купали старійшин на віче в городищі на Зміїному урочищі. Чи пошли когось, чи сам їдь… роби, як хочеш, я даю тобі волю, тільки треба поспішати.
— Я сам поїду, — відповів син, — воля ваша… Як когось посилати і комусь довіритись, краще самому зробити.
Але він смутно схилив голову. Старий глянув на нього і теж замислився.
Що буде, те й буде, а все ж треба їхати і зелену віць нести від двору до двору.
Коротка, похмура й таємнича розмова на цьому й закінчилась. Наступного дня, вранці, коли Віш прокинувся, сина вже не було дома.
Кілька днів минуло без жодних вістей, життя текло незмінно; у цих лісах люди траплялися дуже рідко. Після денної спеки ліг Віш відпочивати за огорожею, під дубами; собаки не цідходили від нього; раптом один із них схопився, скочив у бік річки й почав неспокійно нюшити. Звіра або чужу людину, мабуть, по-іншому привітав би; здивувався старий, побачивши, як пес радісно крутив хвостом, ніби почув десь поблизу знайомого. Проте нікого ще не було видно Кинувшись у лози, пес кілька разів радісно гавкнув, ніби лащився до когось. Віш підвівся з землі, зирнув і побачив: у лісовій гущавині з"явився той, кого він найменше чекав, — Самбор. Хлопець стояв у заростях, ніби не відважувався наблизитись; лише тоді, як помітив старого господаря, швидко рушив до нього.
Віш чекав його, нахмуривши брови.
— А ти звідкіля тут узявся? Га? Як тобі вдалося вирватися з городища? — запитав він, коли Самбор упав йому до ніг.
— Мусив, навіть ризикуючи життям, — сказав прибулий, — вас попередити… Я не хотів, щоб несподівано звалилось нещастя на ваш двір…
— Нещастя? Яке? — запитав старий.
— Ще три дні тому донесли князеві, що Віш об"їжджає кметів і скликає їх на віче.
— Хто доніс?
— Смерд повернувся з ловів і приніс цю звістку, — відповів Самбор. — Хвостек страшенно розгнівався і поклявся, що звелить вашу оселю спалити дощенту, а вас, мій батьку, повісити на першому ж дереві. Всю злість хоче зігнати на вас. Наказано людей і коней готувати до походу… Коли я почув, то кинувся щодуху вплав через озеро, щоб вас попередити. Не сьогодні завтра, в кожну хвилину вони можуть прибути сюди.
Віш стояв, не виказуючи на обличчі ні страху, ні хвилювання, і розмірковував, з чого почати. Було тільки два виходи: або оборонятись на обійсті, скликавши людей, що жили на землі Віша, або ж усім, разом з майном, тікати у ліс. Останнє зробити було важко, люди заховаються від погоні, а череда — там, де вона пройде, залишить сліди, і по них піде князева дружина. У лісі, навіть за завалами, було б важче оборонятися, ніж у подвір"ї. А якщо здатися на ласку Хвостку, то чекала б смерть і неволя. Старий не боявся за себе, давно вже сумував за могилою, за батьками… Його непокоїла й турбувала доля дочок і синів. Мовчки давши знак Самборові, щоб той ішов за ним, він рушив у двір. Зробивши кілька кроків, зупинився і замислився, схиливши голову. Тільки-но дійшли вони до воріт, як Віш наткнувся на старшого сина, що возив віці і саме повертався додому. Почувши дорогою про те, що готувалося в городищі над Гоплом, він передав віці іншому кмету і поспішив з неприємною новиною до батька, але Самбор уже про все розповів старому.
— Сьогодні, певно, вони не прийдуть, — промовив Віш, звернувшись до своїх, — у нас ще є ціла ніч, щоб обміркувати все як слід і приготуватись. Скликайте челядь, трубіть пастухам!.. Самборе, побіжи по людей в Рибалки і Бондарі… Всі, хто може тримати списа, хай негайно йдуть сюди. Замість віців візь міть запалений смолоскип… поспішайте.
Віш, як здавалось, був підбадьорений думкою, що він ще буде воювати, вступивши у відкритий бій. Челядь і сини рвалися до зброї, бігли кликати поселенців.
Всі жінки вийшли з шоп і хат, жалібно голосячи й заламуючи руки. їх охопив страх. Цей лемент краяв Вішеві серце; старий наказав замовкнути, і всі замовкли… Дзіва з Ягою вийшли наперед.
— Ідіть у ліс разом з дітьми! — гукнув старий. — Тут нічого вам робити. Веди, Дзіво, їх у ліс. Повернетесь, коли треба буде ховати полеглих або перев"язувати поранених.
Слухняні жінки відразу зникли.
У дворі заметушилися. Керував усім старий. А в хаті Дзіва, як найкмітливіша, розпоряджалась жінками; вони готували в дорогу харчі. У той бік, звідки чекали нападу, послали на лошаку підлітка, щоб дав знати про наближення князівської дружини. Під час цих приготувань ніч западала дуже швидко; але, коли прикладали до землі вухо, тупоту не було чути. Тим часом чекали людей з Рибалок та інших сельбищ. Дзіва з цілим жіночим обозом, з дітьми і слугами, за першим же сигналом про небезпеку ладна була вирушити в ліс.