Прадавня легенда

— Меду тобі захотілось?

— Дика кішка в ньому сиділа…

— А стрілу тобі в око хто увігнав?

Згадка про поранення розгнівила Зноска. Він підніс угору обидва кулаки.

— Я цього так їм не подарую, поки одному з них не висмокчу ока! — вигукнув він. — Князь мене пожаліє!

— Ти, мабуть, на вічі був… — засміявшись, промовила стара і сплеснула в долоні. — Я вже знаю! Там дуплистий трухлявий дуб стоїть біля Зміїного урочища… Ти заховався, щоб підглядати… і в тебе вцілила стріла якогось кмета.

Зносек і гадки не мав критись; опустив голову і заскреготав зубами.

— А око в тебе було гарне! — вигукнула Яруга. — От шкода! Ану, скажи мені по правді: ти був коли-небудь молодим? Чи тебе мати старим народила?

І вона підвелася.

— Вгамуй мені біль, — буркнув Зносек.

— Не можу… не можу… — відповіла стара. — Не годиться до Купали вгамовувати. Як-не-як — дика кішка і людська стріла… Якого на це треба зілля?..

Ще й око!.. Го-го! Коли б ти мені не знаю що давав. — мало було б за цю мою роботу… Вгамувати біль — це на себе його взяти, бо тут нема ні джерела, ні каменя, ні дерева, на що він би перейшов. Та й мені треба на Купалу, на Купалу!

І, наспівуючи про Купалу, Яруга залишила Зноска, а сама почвалала лісом. Карлик ліг на галявинці і, поклавши в траву голову, заснув.

ЧАСТИНА ДРУГА

I

Настав день Купали — свято, яке відзначали в усьому поганському світі, — день Білого бога світла, на честь якого палили вогнища над Адріатичним і Балтійським морями, над Дунаєм, Лабою і Віслою, над Дністром, Роною і Сеною. Вшановуючи цього ясного бога — Беля, люди мандрували на захід зі своєї райської прабатьківщини в холодні простори нової вітчизни. День Купали — найдовший у році, і ніч Купали — найкоротша — були суцільним потоком веселощів, співів, ігор і обрядів.

Над озером, на тій святій горі, куди з сусідніх общин сходився народ на Купалу, люди, ще вдосвіта прийнявши купіль, прикрасившись вінками й букетами квітучого зілля та підперезавшись чорнобилем, юрбами оточили старих гуслярів.

Ще зранку тут працювала молодь, зносячи сухе гілляччя й тріски, стягуючи свіжозрізані стовбури. З мертвого дерева не годилося ставити хату, а тим більше розпалювати святе вогнище. З живого дерева відламували сухі гілки, бо в тих, які лежали на землі, уже оселилася смерть. З усіх кінців сходились дівчата у білому вбранні, підперезаному зеленими поясами, та у вінках, хлопці в напнутих на плечі сіряках. Звідусюди — з гаїв і лісів — лунав заспів, віщуючи нічні утіхи. На узліссі, під дубами, і в самому лісі виднілись наготовлені багаття. Камінними сокирами кололи на підпал скіпки. Кожна громада займала щороку одне і те ж саме святкове попелище. Котився лісом веселий гомін і сміх.

Під одним дубом сидів Слован, під іншим — другий співець, на ймення Вілуй. Коли зачинав один, замовкав другий; співали навперемінки, але пісня одного не в"язалася з піснею другого. Здавалося, що вони перебивають один одного.

Гей, сонечко, око ясної днини, Світи нам і грій! – співав старий гусляр. Хай струмені світла на землю ллються… Купало, ти світло лий!

І він замовк. Тоді Вілуй бренькнув по струнах і заспівав незрозумілу, напівглузливу пісеньку:

Ой пісне! Моя ти пісне! Пташино моя злотокрила! Життя джерело в тобі миле Над плісенню смерті заблисне, Але кого в вир ти вхопила, За тим уже рак тільки свисне! Двояке ти робиш діло… Життя ж бо і смерть в тобі, звісно… Померлих ти воскрешаєш, Живих заганяєш в могилу. На смерть і життя ти маєш Світів протилежних силу.

Він похнюпив лису голову й замовк; мовчали обидва, а хор співав про Купалу.