— А як же я мала захищатись, опинившись у його руках? — спитала Дзіва. — Може захищатись дикий звір, навіть хробак, а дівчині то вже й не можна?
Старець нахмурився й дико глянув на неї.
У наступні дні, ніби для покарання, на неї звалили найважчу роботу. Вона мусила носити дрова й воду, замітати і мити храм, бігати до джерела, всім прислуговувати. Нарешті її послали робити те, від чого вона була звільнена вдома: готувати страви для інших. До того ж на її адресу сипались уїдливі слова; з Дзіви глузували, старші ставилися до неї з певною зневагою; мовчазна, спокійна дівчина все це зносила з такою гордістю, що всі з пошаною стали дивитись на неї, — вона не скаржилась, не плакала, нічим не виявляла, як їй тут важко було. Кінець кінцем бачачи, що знущанням нічого не доможешся, їй дали спокій.
Майже кожного дня прибували на човнах все нові й нові громадки пілігримів для ворожби і принесення пожертв Ниї. Дзіва тепер сиділа біля вогню і по черзі, й поза чергою і почувала себе тут, як дома. Мовчки могла мріяти, дивитись на дим, що набирав дивовижних форм, і не турбуватись про своє життя.
Двічі на день з пожертв і приготованої їжі частину давали охоронницям, і в них усього було вдосталь. Недоїдками від черствих короваїв годувалося незліченне птаство, і ненажерливі горобці тисячами кружляли біля храму.
Вже пройшло десять днів від тієї пам"ятної години, як Дзіва сіла біля вогню й поклала в нього першу скалку лучини. Дівчина прибула останньою, але тепер її всі слухали. Здавалось, вона для того й була створена, щоб владарювати.
На десятий день, коли Дзіва сиділа біля вогню, навколо храму і на всьому острові здійнявся неймовірний галас. Люди заметушились, все заходило ходором; і раптом з усіх боків піднялися заслони, між стовпами, що були ближче до вогню, з"явився Візун у святковій одежі і шапці, а з ним високий червонощокий опасистий чоловік, у шапці з пером, у плащі з червоними нашивками на плечах і облямованому золотими бляшками. Блискучий меч висів у нього при боці. Дзіва глянула і відчула в собі страх і тривогу.
Цей червонолиций чоловік, з диким, мов у звіра, що вибіг з густої хащі, поглядом і насмішкувато скривленими губами, викликав у ній страшенну огиду. Вона втекла б звідси, якби могла. Не знімаючи шапки і не вклонившись, він став навпроти вогню і статуї Нійоли, але дивився не на святощі, а на дівчат, що пильнували Зніча. Довго оглядав їх, поки не звернув уваги на дочку Віша, і вже не відводив від неї погляду. Ось він шепнув щось старому, той похитав головою, видно, не погоджувався. Чоловік уперто наполягав на своєму, двічі поплескав старого по плечі і пхнув його владно у храм.
Візун, вагаючись, повільно наблизився до Дзіви, нахилився над нею і тихо сказав:
— Це милостивий князь… Він хоче, щоб ти поворожила йому.
— Я не вмію ворожити, — відповіла дівчина, — ворожбу насильно не викличеш, вона приходить від духів… Я не вмію ворожити…
В цю хвилину підступила до неї сивоволоса Наня і відвела дівчину вбік.
— Поворожи йому, — сказала вона, — я тебе зіллям впою… Поворожи… Говори лише погане, це лихий чоловік… Я принесу кадило, ти сп"янієш від диму… Говори йому сміло все, що тільки спаде на думку… Він не посміє тебе зачепити…
Промовивши це, стара дістала сухого зілля й наказала поставити на землю горнятко з жаром, набраним з жертовного вогнища. Вкинули в нього зілля, і густий, неприємний, їдкий дим огорнув схилену над горщиком дівчину. Її довго тримали над ним. Дзіва відчувала, як у неї плутаються думки, як з клубів диму перед її очима виростають якісь дивні видіння; вона втрачала свідомість; дівчині здавалось, що її перенесено в зовсім інший світ. На голову давив якийсь страшний тягар… Криваві смуги на чорному тілі, сліпучі блискавиці, хмари диму, дракони і змії, потворні люди — карлики і велетні, — все це разом вирувало перед сп"янілою дівчиною. Дві охоронниці підтримували її, бо інакше вона упала б додолу. Але слабкість тіла поєднувалася з величезною силою думки. Вона відчувала себе сміливою, зневажаючою небезпеку, володаркою, королевою… Отак, очамрілу, її підвели до князя, що, вийшовши з контини, стояв, спершись на частокіл, і глузливо посміхався.
Дзіва втупилася в це дике, скривлене посмішкою, страшне обличчя князя таким владним погладом, що він, пробурмотівши щось, похнюпився і весь затремтів.
— Ти поворожи мені, — тихо промовив він.
— Поворожу, — почала Дзіва, відчуваючи, що якась сила змушує її говорити. — Поворожу…
Двоє дівчат поставили перед нею відро святої води, і вона опустила очі. У воді відбивалось огидне обличчя Хвостка, а навколо, в клубах диму, яким продовжували її обкурювати, зринали найдивовижніші образи.
Князь дивився спочатку насмішкувато, потім зблід — видно, злякався, бо рука, якою він сперся на частокіл, помітно тремтіла.
Візун, стоячи біля нього, ні на мить не зводив з дівчини пильного погляду, — здавалось, диктував їй, що саме говорити. Запала хвилинна мовчанка, перш ніж почалось ворожіння і почулись уривчасті слова: