— Не було ніякого наказу.
Лешек сміявся; витягши з-під себе віхоть гнилої соломи, він несвідомо м"яв його в худих білих руках.
— Я хочу звільнити тебе, — додала княгиня, — і ти повернешся до старого батька. Скільки можуть продовжуватись чвари і литись кров? Об"єднаймося, помирімось, у нас, Лешку, і так досить недругів! Батько твій і ти спокійно собі житимете в своєму городищі.
Брунгільда, говорячи, поволі наближалась до нього, а Лешек, чуючи наближення її голосу, з жахом сахався, ніби боявся нової зради.
— Не бійся, — заспокоювала його Брунгільда, — клянуся, ти будеш звільнений і вже завтра сидітимеш зі старим батьком біля домашнього вогнища. Князь прагне до згоди і спокою. Дозволь, я тебе виведу звідси; ти переодягнешся, попоїси; коні і люди вже чекають.
Лешек, здавалось, не вірив своїм вухам; з його рухів можна було здогадатися, що він шукав чогось, що б допомогло йому оборонитись або принаймні відомстити за своє понівечене життя. Тремтячі долоні хапалися за холодний мур.
— Не бійся, — повторювала Брунгільда. — Присягаюсь тобі!
Нещасний в"язень мовчав; схопившись зі своєї підстілки, він припав до стіни, ніби хотів у ній заховатись; та двоє челядників, приведених Мухою, взяли його обережно попід руки. Лешек спробував вирватися від них, бо не вірив присяганням Брунгільди, але дуже ослаб, і вони без особливих зусиль підвели його. Нарешті один із челядників — дужий чоловік — поклав його собі на плечі і поліз наверх по драбині. Брунгільда з Мухою піднялися слідом за ним. На Лешка накинули опанчу, і кашуб повів юнака спершу до комори, де його мали переодягти в нову одежу. Наказано було вибрати найдорожчу. А Брунгільда поспішила до себе в покої, щоб звільненого Лешка прийняти, нагодувати й заспокоїти.
І слуги для зголоднілого Лешка в одну мить понакладали на стіл усякої всячини: м"яса, меду у вощині й сиченого, білих коржів, налили молока. Княгиня розраховувала, що зможе привернути його до себе своїм солодким голоском і лагідним словом. Муха мав його до цього підготувати.
Незабаром відчинилися двері, і вірний слуга Брунгільди ввів до її покою Лешка, якого тепер і впізнати не можна було; юність і краса при його страшному каліцтві викликали жаль навіть в людей, що звикли до таких видовищ. Хлопця вдягли в князівський, пошитий з добрячого сукна одяг, взули в шкуряки з червоними шнурами і, ніби на сміх, привісили меч до боку. Світле його волосся, щойно помите, спадало на плечі й переливалось золотим полиском. Молоде обличчя з ледь помітним пушком було смутне й навівало страх закривавленими очима, — їх нещільно закривали посинілі повіки. Брунгільда наказала посадовити його за стіл і, ставши біля нього, подавала напій і їства. Лешек так зголоднів і змучився від спраги, настільки був заспокоєний кашубом, що майже з жадібністю брав усе, чим пригощали його. Однак мовчав.
Німкеня, улесливо схиляючись над хлопцем, все заговорювала до нього, все вболівала над його долею.
— Розкажеш своєму батькові, якою я була засмученою, що це трапилось. У мене теж є сини, майже такого ж віку, і я гірко плакала, коли довідалась про це. Князь був трохи під хмелем, і слуги не зрозуміли його; правда, він наказав кинути тебе в темницю, але про те, щоб осліпити, і мови не було. Він мало не вбив чоловіка, що насмілився на такий злочин.
Брунгільда говорила, а Лешек слухав і мовчав, і це мовчання непокоїло її, бо справляло таке враження, що він не вірить їй. Тим більше намагалась переконати його, що це нещастя сталося не з їхньої волі.
Здавалося, Лешку так хотілося їсти й пити, що він і не слухав її запевнень. Княгиня підсіла до нього і продовжувала пригощати його їствами та підливати йому меду у кубок.
— Ти відразу ж повернешся додому, — сказала вона. — Я добилась для тебе свободи з тією надією, що ти перетягнеш на наш бік батька. Скажеш йому, що і князь, і я прагнемо згоди. Хай він приїде до нас, хай вони по-дружньому потиснуть один одному руки.
А Лешек усе ще мовчав.
— Ти скажеш йому? — спитала вона.
— Я перекажу усе, що чув, — відповів звільнений. — Все розкажу йому.
Більше Брунгільда нічого не могла з нього витягти. Коні і люди були готові; двоє слуг мали на конях супроводжувати Лешка і підтримувати його в дорозі. Брунгільда обдарувала племінника шатами, дала харчів на дорогу, і за хвилину купка людей, що супроводжувала Лешка, виїхала на міст. Муха стояв на порозі світлиці; Брунгільда підійшла до нього. Вони були самі; вона взяла юнака за підборіддя і простягла йому кубок меду.
— Час уже вирушати тобі, — сказала вона, — та не втрачай розуму. Їдь до дядьків, скажи їм, що бачив, як Лешка звільнили, що ми хочемо помиритися з ними, хай приїдуть, у городище. Кмети погрожують нам, — і треба оборонятись не тільки моєму чоловікові, а цілому роду нашому… Хай якомога швидше з"їжджаються до нас. Вони, мабуть, гніваються; ти вмов їх, нехай обов"язково прибудуть. Наполягай, щоб негайно їхали. Розумієш?