— Навіть і жони своєї?
Князь буркнув у відповідь:
— Поклич мені завтра Гадона!
Вхопившись руками за голову, він почав смикати скуйовджене волосся і зі злості рвати його.
— Треба, щоб завтра ж він поїхав до ваших, до саксів: хай приходять… хай палять, нищать, поневолюють…
Княгиня посміхнулась.
— Я давно це знала й говорила, — мовила вона, — тільки сакси дадуть їм раду. А сам ти зі своїм вояцтвом не приборкаєш кметів: їх тут сила. Всі вони зрадники, жодному з них не можна вірити.
— Завтра покличеш мені Гадона, — повторив князь, — тільки нікому не кажи, куди я його посилаю. Хай вранці вийде пішки, потім візьме з табуна коня й поїде, захопивши, звичайно, перстень, — знак, що він мій посланець.
Ясна пані тільки підтакувала, гладячи його по голові.
— Можеш спати спокійно, я сама його випроводжу.
Князь глянув на неї.
— Тут вони щось зле задумують, готують змову, віче скликають ночами, при світлі лучини, радяться між собою, збираються по лісах, об"їжджають двори, посилають гінців.
Вони почали тихо шептатися; княгиня, спершись на руку, сіла біля чоловіка. Принесли, йому повну миску м"яса і кубок меду. М"ясо він розривав пальцями і за одним духом випив мед. Потім прогнав слуг; не чекаючи ранку, наказав негайно привести Гадона. Гадон був німець, але жив тут давно; в князівському дворі навчився тутешньої мови, перейняв місцеві звичаї, і хоча натура в нього й залишилась вовчою, проте нелегко було відрізнити його від інших; втершись у юрбу, він скрізь підслуховував і підглядав, щоб потім доповісти про все княгині.
Увійшов стрункий юнак, улюбленець вельможної пані, якого боялися всі придворні. Коли князя не було вдома, Гадон цілими днями просиджував у ложниці княгині, забавляючи її; вона завжди брала його з собою, коли кудись їхала, не могла і кроку без нього ступити. Князь теж любив Гадона, бо він, мов цуцик, лащився до нього. Коли б не веснянкувате й не бліде обличчя, юнак був би досить гарним. Волосся мав криваво-червоне; воно спадало у нього повними буклями.
— Гадоне! — гукнув, побачивши його, князь. — Іди-но сюди… Завтра до схід сонця вирушиш у дорогу… Знаєш, куди…
І він показав рукою на захід:
— Поїдеш до старого і скажеш, щоб прислав своїх. Досить я вже натерпівся. Треба кінчати з кметами. Хай дасть, скільки зможе, людей, тільки збройних; це — дикий, безборонний натовп, його й жменька саксів розжене.
Гадон, спершись на стіл, крадькома позирав на княгиню, а вона з-за спини чоловіка подавала йому знаки очима.
— Візьмеш у пані перстень, покажеш, щоб тобі повірили. Старий знає, що означає він… я довго зволікав… а нині… так буде краще, хай ідуть… хай приходять.
— Милостивий пане, — промовив покірно Гадон. Мабуть, тільки сліпий не бачить, до чого йдеться; вони збираються по лісах, радяться між собою, хто-зна, чи наші поспіють?