Прадавня легенда
Треба послати до них розумних людей і запросити до замку. Наші справи — це кревні справи і їх усіх. Якщо не стане нас, кмети усіх Лешків винищать, жоден не сховається; вони повинні це зрозуміти… Хай з"їдуться, зберуться на раду.
— А якщо не захочуть?
Брунгільда нічого не відповіла; склавши руки на грудях, тільки хитала головою. Вони глянули одне одному в очі.
— Захочуть? Не захочуть? Хай-но тільки приїдуть сюди, ми вже знатимем, що робити.
Князь застогнав. Дружина подала йому кубок і погладила по голові.
— Ти тільки послухай мене, — сказала вона. — Хоча я й жінка, але скоріше, ніж ти, дам раду з людьми.
Ти сильний в бою, але там, де треба підійти хитрістю і взяти делікатністю, краще вже діяти мені.
І вона погладила йому підборіддя.
— Піду на вежу, звільню Лешка й відішлю до Мілоша, а смердів відішлю до дядьків. Відпочивай собі спокійно, я зроблю все, що треба.
Сказавши це, вона залишила Хвостка на лаві, а сама вислизнула на подвір"я; тут гукнула кашуба, свого наближеного, якого прозивали Мухою. Муха був молодий, досить пристойний на вигляд, жвавий і веселий чоловік. Зробила його смердом сама княгиня, виявивши у нього розум і хитрість, — на цьому вона добре розумілася. Між ним і німцем, котрого було послано з перснем, точилася безперервна боротьба за прихильність княгині, боротьба, з якої вона завжди сміялася, хоч це і тішило її. У Мухи з німцем частенько бували криваві сутички; слово по слову — і доходило до кулаків. Тепер кашуб, позбувшись суперника, відчував себе паном. Брунгільда усміхнулась до нього. Він підскочив, готовий виконати її найменше бажання.
— Мені на вежу потрібно і в льох, — сказала вона, — туди, де сидить осліплий Лешек. Ти підеш зі мною… Треба чотирьох людей вирядити в дорогу, принести гарну й багату одежу. Ще сьогодні випровадимо Лешка до батька.
Муха мовчки вклонився у відповідь.
Нетерпляча пані відразу ж попрямувала до вежі. Дістатись туди можна було, лише по драбині з поручнями, яку приставляли до прорізаних угорі дверей. Драбина саме стояла на місці, бо страж поніс у льох замкненому Лешку хліб і воду. Брунгільда спритно піднялась по щаблях, наказавши Мусі йти слідом за нею. У вежі було вже темно. Дощаті сходинки вели зверху вниз. Вхід у підземелля, в якому сидів осліплений Лешко, закривала важка ляда. Ще одна драбина вела в глиб в"язниці, освітленої лише вузеньким віконечком. У цій темній, вологій норі на жменьці зогнилої мерви лежав молодий, гарний собою юнак, двадцяти з чимось років. Крізь дірки в грубій і брудній одежі просвічувало худе й пожовкле тіло. Напівлежачи, він, здавалось, дивився кудись удалину своїми страшними, схожими на дві криваві плями, очима. Почувши незвичний шелест, Лешек підвів голову; зблідле чоло його нахмурилось. Брунгільда, окинувши тривожним поглядом темницю, сперлась на драбину, якою спустилася сюди, і несміло кашлянула. Лешек ніби стривожився і сів.
— Хто тут? — спитав він.
— Це я, — тихим, вдавано солодким і лагідним голоском почала княгиня, — я… Брунгільда…
— Я маю вмерти? — звернувся до неї в"язень.
— Ні, я принесла тобі свободу, — сказала княгиня. — Я завжди зичила і тобі, і братові твоєму добра, завжди намагалася захистити вас. Князь невинний; це недруги підбурювали його проти вас, лякали вами. І скоїлось все це з волі слуг, а не з нашого наказу.
Лешек глузливо посміхнувся й недовірливо похитав головою.
— Повір мені, — вела далі Брунгільда, — князь дуже шкодує, що твого брата позбавлено життя, а тебе — очей.
— А за чиїм же наказом це вчинено? — спитав в"язень.