Хвостек засміявся.
— Ет! Міцні зуби треба мати, щоб розкусити такий горішок, як городище, — сказав він, — пощерблять їх на мурах…
— Милостивий пане, — прошепотів Гадон, — може, воно так і є, як ви кажете, але тут нікому довіряти не можна, навіть вашим дружинникам.
Князь нахмурився.
— Я вірю своїм смердам, а весь інший мотлох страхом тримається; ні, цього я не боюсь.
Він засміявся і знову осушив кубок; а Гадон почав тихенько доповідати про все, що почув сьогодні від людей.
Князь зневажливо хитав головою.
— Хай патякають, радяться, кричать і потрясають ломаками: тільки й того, що шум здіймають. Та це зухвале плем"я треба як слід провчити, збити роги. Для цього й потрібні сакси. Отже, Гадоне, завтра в дорогу!
Хлопець знову скоса зирнув на ясну пані, вклонився, склав руки на грудях і позадкував з покою.
Про своє перебування на Ледниці князь і словом не прохопився, наказав і своїм людям, що їздили туди з ним, мовчати про це, але ті, не витримавши, крадькома сіяли страх.
На другий день у городищі було тихо. Князь довго спав, а княгиня пряла й співала, раз у раз ганяючи своїх слуг. День був похмурий, накрапав дощ. Лише десь ополудні князь вийшов на ганок і приліг на лаві, на свіжому повітрі. Круг нього посідали пси; він пив, дрімав і то відганяв собак, то поперемінно кидав їм хліб.
Опівдні на греблі біля моста зупинилася жменька вершників, домагаючись, щоб їх допустили до князя… Це були кмети, жупани і владики, старійшини і найбільш шановані люди в общинах.
Прибіг смерд доповісти про них, — щось дуже пахло 6унтом від цієї громади, і Хвостек, прочунявшись, грізно нахмурив брови.
— Впусти їх сюди! — крикнув він смердові. Потім замкнеш ворота і без мого дозволу нікого звідси не випускати. Хай заходять, побачимо, з чим вони прийшли.
Він підвівся з лави, на якій лежав, сів, прогнав з ганку собак.
Ворітьми протиснулась купка поважних бородатих дідів, по-святковому одягнених, — на головах шапки, біля боку топірці, біля пояса мечі. Хвост зміряв їх поглядом і прикинув, хто саме ввійшов. Тих, на кого він мав зуб, тут не виявилось: община не пустила їх у замок, а князь дуже був би радий привітати їх, щоб потім кинути у вежу. Сміливо на ближався, тримаючись купи, невеличкий гурт людей. Від мостка до ганку, де сидів, узявшись у боки, князь, була чимала відстань. Хвост дивився на кметів, а вони — на нього. Прибулі йшли розміреним кроком, з високо піднесеними головами, гордо дивлячись йому прямо в очі. Він теж непоступливо, безстрашно й глузливо свердлив їх поглядом.
Ще до того, як кмети почали розмову, як вклонилися князеві, а він відповів їм, — обидві сторони висловили очима все, що було в них на серці. Очі кметів говорили, що вони, упевнені в своїй правоті, прийшли скаржитись, а насмішкуватий і гнівний погляд князя відверто відповідав, що він прожене їх геть. Так часом у лісі двоє диких звірів, перш ніж зчепитися, міряються очима, щоб залякати один одного.
Гурт наближався. Попереду крокував старший з Мишків, літній чоловік, могутній, мов дуб, широкоплечий, з кудлатою головою й чорною, що розвівалась на вітрі, бородою. Руку він тримав за поясом, на котрому висіли сокира і меч. За ним, як за ватажком, ішли інші. Коли нарешті вони наблизились до ганку, Мишко злегка нахилив голову, торкнувся рукою до шапки й привітався. Князь ледь ворухнувся, але губи у нього затремтіли від гніву.
— Ми до вас прийшли, — звернувся Мишко, — у справі, у давній справі кметів. Ви вислухаєте нас?
— Говоріть… Адже все доводиться слухати: каркання круків, ухання пугачів, виття собак. Послухаємо і ваш голос.