Мишко окинув поглядом своїх і побачив, що вони аніскільки не злякались.
— Ви погано починаєте розмову, — відповів він, — прирівнюючи нас до звірів, а ми ж такі люди, як і ви.
— Як я? — засміявся князь. — Це ви погано починаєте. Бо я тут не знаю рівних собі, крім мого роду.
— Знаєте чи ні, — відповів Мишко, — а відчути їх силу вам доведеться. Сьогодні ми ще прийшли до вас із мирним словом, ще може бути рада, не звада… Нам князь і вождь потрібний, тому ми й посадовили колись ваших на престол і дозволили їм на час війни владарювати над нами. Ми хотіли, щоб наш князь був сильний у боротьбі проти ворогів і обороняв нашу землю. Але не для того ми дали йому силу, щоб він нам в"язи поскручував. Ви, князю, забули про це і хочете нас перетворити в невольників. Але ми не піддамося! Отож кажу: киньте краще це і будьте з нами заодно.
Мишко замовк. Хвост, що, слухаючи, весь кипів і не знаходив собі місця на лаві, схопився на ноги, випростався і, за звичкою, сердито зареготав; вишкірив зуби, підніс угору кулак… На губах у нього ішступила піна…
— Ви мене будете вчити? Ви? — закричав він. — Це ви мене посадовили на престол? У цьому городищі мій батько, дід, прадід, мої пращури жили й владарювали, і цією владою я й на волосину не поступлюсь. Вам усе ще дикої волі хочеться, а я до цього не допущу, я жадаю послуху — отож і доб"юсь його.
Мишко й інші кмети терпляче вислухали його.
— Ми у справедливім ділі не відмовляємо вам у послуху, — мовив Мишко. — При слушній потребі все дамо, але ніколи не погодимось піти в німецьку неволю. Вам до вподоби те, що у них діється, бо то народ войовничий, а де війна, там і неволя. Ми ж не любимо війни, тільки обороняємось, коли на нас нападають, — мусимо оборонятись, а самі ні на кого не нападаємо, але свободу шануємо. І на границях у нас спокійно.
Князь стояв, ніби не слухаючи, і заходився рахувати їх очима.
— Що там ще? — спитав він.
— Твої смерди й придворні слуги забирають нашу молодь, переслідують наших дівчат і жінок, займають на луках худобу, крадуть сіно, спалюють ліси, нищать поля — ми більше цього терпіти не будемо. У вас досить і своєї землі.
Хвост міряв кроками ганок; іноді зупинявся і стояв, спершись на стовп, потім знову починав ходити.
— Що ще? — спитав він.
— Ще? — втрутився другий з Мишків, який уже кілька хвилин переступав з ноги на ногу, бо хотів щось сказати, і тепер випалив: — Ще й коли б ми порозкривали роти і висловили все, що накипіло в нас на серці, довго довелося б говорити. А хто тут, у цьому городищі, напоїв наших братів дурманом так, що вони повбивали один одного, а потім наказав їхні трупи, мов дохлих псів, кинути в озеро? А хіба мало у вас згнило наших людей і досі гниє в льоху, під вежею?
— Я теж скажу! — вигукнув третій. — Ви з німцями, ворогами нашого племені, заодно. Від них собі зрадливу дівку взяли, до них посланців шлете, з ними лигаєтесь. Ми все знаємо, думаєте, ні?
І він грізно здійняв руку.
У юрбі зростав гамір; кожен поривався щось сказати, вихоплювались необережні слова, здіймались над головами кулаки, а князь усе ходив, слухав, скреготав зубами й сміявся. І якось дивно позирав на смерда, який стояв віддалік.
І от за юрбою кметів один по одному почали з"являтися князівські люди, і, юрмлячись, вони перетяли кметам дорогу. У всіх у руках були списи й сокири. В запалі розмови ніхто не звернув на це уваги, та раптом, озирнувшись, Мишко побачив їх і запитав:
— Що це означає? То ви і нас думаєте захопити в неволю? Ми — посланці віча, що виражає волю общин. І якщо з нами щось трапиться, горе вам буде!
— Не відповідаючи на запитання, Хвост крикнув смердові: