— Зв"язати їх! Диби і пута — ось моя відповідь!
Але раніш, ніж слуги встигли накинутись на них, Мишко вибіг на ганок і схопив князя за карк. І князь, намагаючись вирватись, метався то в один, то в другий бік. Челядь, злякавшись цього зухвальства, не поспішала захищати його. У тиші чути було, як обидва вони, сиплючи прокляттями, важко сопли, потім із грюкотом повалились на дерев"яну підлогу. Князь опинився під сподом, а Мишко сидів на ньому й душив його. Це відбувалось навпроти дверей, що вели до покоїв; раптом вони відчинились, і на ганок, закричавши, вибігла з розпущеним волоссям княгиня, стискаючи в руці ножа. Нахилившись над Мишком, вона різонула його по шиї: кров пирснула на стовпи: кмети кинулись рятувати його, але ззаду з пронизливим вереском натиснули на них князівські слуги; зчинилася страшна колотнеча.
— Бий! Мордуй! Нікого не залишай живим! — лунали вигуки.
Кмети хоробро захищались. Мишко, в якого з шиї струмувала кров, схопився на ноги і знову вступив у бійку; інші теж відповідали ударом на удар, але, бачачи перевагу ворога, збились у купу і, не перестаючи відбиватись від слуг, почали відходити до воріт. Все городище стрясалось від несамовитих криків, вже засвистіли і стріли. Дружинники, що чатували на вежі і в подвір"ї, не сміючи наблизитись до розгніваних кметів, стріляли з луків, а дехто почав жбурляти із пращ каміння. Стріли впивались у шиї й обличчя. Рікою потекла кров. Та кмети вже прорвались до замкнених воріт, натисли на них і зірвали з петель. Ворота з грюкотом звалились на землю. Біля мосту стояли челядники, що приїхали разом з кметами; побачивши своїх господарів у небезпеці, вони з жалібними криками кинулись їм на допомогу. Обидві сторони билися затято — тут була невеличка купка, а там безпорадний, без вожака, натовп. Не готові до бою, бо ніхто не сподівався, що дійде до цього, люди князя не дуже хотіли ризикувати життям, тільки лаялись і не надто нападали на сміливців. Вони більше гармидерували, ніж наносили рани. Сам Хвост кинувся їм услід, та було вже пізно. Його вояцтво не змогло відтяти кметів від їхньої челяді, і кмети, скориставшись сум"яттям, із боєм досягли греблі, добігли до мосту, а опинившись тут, скочили на коней; закривавлений Мишко тільки кулак здійняв і крикнув:
— Якщо вже ви почали з нами війну, ми воюватимем!
У нього витекло чимало крові, і він, ослаблий, захитався і мало не впав з коня, та його підхопили під руки. Отак, підтримуючи Мишка і тамуючи кров, що струменіла в нього з рани, кмети від"їхали від замку, нарікаючи на князя і погрожуючи йому кулаками.
Хвостек скаженів, що випустили кметів і вони залишилися живими. Він хотів було перевішати своїх людей, котрі вчасно не захистили його і дозволили кметам втекти з городища. Але скінчилось тим, що тут же, на подвір"ї, їх віддубасили різками й бичами. Княгиня, стоячи на ганку з закривавленим ножем у руці, тикала пальцями на боягузів і називала їх імена. Деяких із них Хвостек шмагав власноручно.
Не швидко запанував замку спокій; до пізньої ночі тут чулися і стогін, і плач. Лише тоді, коли карателі потомилися, коли в них не стало сил бити й знущатися, потерпілим дозволили поховатись по кутках і відпочити. До того ж князь і княгиня зрозуміли, що тепер не час так жорстоко карати своїх людей, адже вони в кожну хвилину можуть знадобитися для оборони.
І, як це часто бувало за тих часів, після суворого покарання раптово наступило помилування. Князь наказав викотити для потерпілих бочки з пивом і пригнати кількох баранів. Так порадила княгиня. Ще стогнучи від болю, вони почвалали до бочок і почали черпати з них і пити, почухуючи побиті спини і глузуючи один з одного. А тим часом смерди з рештою челяді лагодили поламані ворота, обдивлялись греблю і міст.
Хвостек лежав на лаві у своїй світлиці; падаючи на підлогу, він таки добре забився і тепер кректав і проклинав усе на світі. Над ним сиділа княгиня і дивилась на нього з якимсь жалем і навіть трохи з погордою.
— Ти сам винен, милостивий пане, — сказала вона, — не послухав мене. А могло б інакше все закінчитися. Треба було люб"язно їх запросити до світлиці, посадовити за стіл і солодко розмовляти з ними. А тим часом біля воріт стала б сторожа, і ти б схопив їх, мов ту рибу неводом. А ще краще… ще краще було б водити їх за ніс обіцянками, поки б не прийшли сакси, і не поспішати з війною. — І вона поплескала його білою рукою по лобі.
— У тебе, милостивий пане, більше сили в руці, ніж у голові. Я слаба жінка, але це зрадливе плем"я швидко приборкала б. Отож слухай мене!
Князь стогнав і сипав прокляттями.
— Що ж тепер робити?
Брунгільда замислилась.
— Дядьків і родичів треба переманити на свій бік; бо як вони приєднаються до кметів, буде кепсько. Поки сакси прийдуть, вони можуть напасти.
Хвостек, уп"явшись у неї очима, бурмотів щось під ніс.
Брунгільда зупинилась біля нього.
— Покладися на мене, — сказала вона. — Одного сина Мілоша ти вбив, а другому ти виколов очі. Треба віддати старому сліпого й переконати, що очі йому викололи не з нашого наказу. Я піду до нього на вежу. Треба його одягти, нагодувати і в супроводі слуг відіслати до батька. Старий Мілош, може, помириться з нами, коли повернемо йому сина.
— А двоє інших? — спитав Хвост. — А племінники, а решта рідні?