— Але без воєначальників на війні не обійтися, — знову голосно промовив старець, — насамперед призначте воєвод, тисячників, сотників!
Знову запало мовчання; старійшини підштовхували один одного, поглядаючи на Мишків. Мишко з закривавленою шиєю стояв мовчазний і похмурий.
— Тобі й людям твоїм належить керувати нами, — кинув хтось із юрми, показуючи на Мишка, — ви вкількох не побоялися лізти йому в пащу, не боятиметесь і піти на нього з цілою громадою.
— Мишко! Мишко! — повторили інші. — Згода! Хай буде він… нехай веде людей! Розсилати віці, скликати люд! Підемо на городище!
Коли звернулись до Мишків, вони перезирнулись між собою.
— Згода, — сказав той, кого вже прозвали Кривавою Шиєю. — Згода… Я поведу вас, але вимагаю покори…
— Будемо коритися!.. — з усіх боків закричали кмети. Тільки Бумир та його люди мовчали; а коли залунали бойові гасла, відійшли вбік, але з острова не відпливали.
Всі погляди були звернені на Візуна, котрий, щось креслячи ціпком на землі, вбирав ушами й очима все, що робилось довкола. Тут же сидів і старий князь Мілош, а трохи далі стояв Бумир; не всіх, прибулих сюди, Мишки вважали надійними, та, мабуть, і Візун, бо не мовив жодного слова, а тільки брови нахмурив. Коли громада обрала за воєначальників Мишків, вони відразу ж відокремились і почали тихенько радитись між собою.
Порадившись, вернулися; дехто почав кричати Візунові, щоб той видав з храму станиці, які носили перед військами, коли йшли вони в бій, а в мирний час зберігали в безпечному місці. Були це старовинні зображення богів та військові знаки, насаджені на високі древка. Коли їх виносили із схованки, це означало, що починається війна. Візун глянув на Мишка з пораненою шиєю, але той заперечливо похитав головою:
— Треба почекати, — коротко і рішуче заявив він, — я сам прийду по станиці… Я навмисне їх зараз не хочу підносити.
І, скоса глянувши на Мілоша, що сидів серед кметів, відвів старого Візуна й двох своїх братів набік.
— Це їхня кров, — мовив він, показуючи на князя, — я ніколи їм не вірю… і ні при ньому, ні з ним не бажаю радитися. Якщо ми винесемо зараз станиці й оголосимо війну, вони готуватимуться до оборони й скликатимуть підкріплення. Краще тихенько посидіти і, не здіймаючи шуму, зібрати людей. Хвостек подумає, що ми злякались його, і заспокоїться… Може, нам вдасться його схопити, не вриваючись у городище? Князю набридне сидіти під замком, через кілька днів поїде на лови, от ми й чатуватимемо на нього. Менше крові проллємо… Там, у лісі, й розправимося з ним… А якщо це не вдасться, буде на часі й на городище йти…
Мишко посміхнувся, глянувши на Візуна: той тільки хитав головою.
Бумир і його люди відразу ж вирушать на городище, щоб доповісти, яка тут винесена ухвала… тож розійдемось, не говорячи нічого.
Двоє братів передали наказ натовпу, і старійшини почали сідати в човни.
Старий князь Мілош, покинутий усіма, залишився сам; подивившись услід людям, що розходились, підвівся і кивнув Мишкові.
— Ні про що не питатиму, — мовив він, — знаю, що не відповісте, бо не довіряєте мені. Одно скажу вам: я залишусь на Ледниці й нікуди звідси не піду, хіба що додому… Мені не личить ні воювати проти нього, ні проти вас, але якщо пощастить вам, буду радий. Я вже старий, а Лешек сліпий… Ми спокійно хочемо дожити свій вік…
Сказавши це, він повільно повернувся й пішов у глиб острова, сторонячись чужих людей.
Мишко зібрав круг себе дружину.
— Гей, додому! — крикнув він. — У лісі навколо городища виставити сторожу… Скрізь на горах приготувати смолоскипи, щоб їх можна було запалити, коли буде подано знак. Як тільки запалають вони, всі до одного біжіть на Гопло, до городища… Але поки не дам наказу, сидіть тихо, щоб Хвост нічого не знав.